На той час розлучення вже було оформлене. Пізно ввечері після рішення суду я зателефонувала Софії. Данило спав, на плиті стояла каструля, за відчиненою кватиркою пахло недавнім дощем. Після кількох довгих гудків пролунав сонний стривожений голос:
— Оксано, що сталося?
— Нічого поганого. Я просто хотіла сказати: все закінчилося. Я вільна.
Софія помовчала.
— Нарешті.
Я раптом розсміялася — голосно, без звичної обережності. Вона теж усміхалася, це чулося з голосу. Ми проговорили майже годину, причому зовсім не про суд. Обговорювали її кота, який розбив улюблене горнятко, теплі вечори й фільм, який вона подивилася. Звичайна розмова про звичайні речі виявилася розкішшю, від якої я давно відвикла.
Після дзвінка поставила чайник і прочинила вікно ширше. Холодне живе повітря ввійшло в кухню. Я торкнулася кришки каструлі й повторила про себе напис на конверті: «Коли залишишся зовсім сама». Тепер самотність не лякала. Вона означала, що поруч більше немає брехні.
Коли завершилися основні формальності, я знайшла невелику орендовану квартиру з вікнами на парк. Дві кімнати, висока стеля, багато світла навіть у похмуру погоду. Ремонт був простим, будинок не новим, зате простір здавався чесним: у ньому ще не накопичилися наші з Богданом недомовленості.
Данило приходив дивитися житло двічі. Першого разу зазирнув у всі кутки, постукав по стінах і перевірив вікна з виглядом серйозного експерта. Вдруге відразу зайшов до меншої кімнати й заявив:
— Це буде моя.
— Твоя. У який колір пофарбуємо стіни?
Він замислився.
— Як небо, коли є хмари. Світлий, але не зовсім білий.
Ми вибрали майже перлинно-сіру фарбу. Коли стіни висохли, Данило довго стояв у дверях, потім повідомив:
— Правильно вийшло. Дід би так сказав.
Я не стала питати, звідки він знає. Просто погодилася.
Переїхали за місяць. Кілька коробок, велосипед Данила, моя валіза з книжками. Богдан забрав свої речі заздалегідь, на моє прохання, щоб нам не довелося разом розбирати минуле по шафах. Першого вечора столу ще не було, і ми їли бутерброди на підлозі. Син дивився у відчинене вікно на дерева й називав переїзд пригодою.
Коробки відкидали довгі тіні на порожні стіни, кроки відлунювали незвичним ехом. Нам бракувало меблів, фіранок і звичних дрібниць, зате ніхто не чекав від мене негайно обслуговувати чужий вечір. Данило міг вибирати місце для своїх книжок, я — вирішувати, де стоятиме стіл. Прості рішення здавалися несподівано важливими, бо багато років простір і час визначалися потребами інших людей.
— Тут добре, мамо.
— Добре.
Каструлю я розпакувала першою й поставила на плиту. Не з практичної потреби — готувати того вечора ми не збиралися. Просто вона мала зайняти своє місце в новому домі раніше за все інше. Разом із нею туди ввійшла мовчазна обіцянка Павла Мироновича: тепер я віддаватиму власне життя собі й Данилові…
