Максим купив простий телефон і зателефонував Богданові з нового номера. Друг відповів після кількох гудків.
— Це я. Нам треба зустрітися.
— Що це за вистава? — голос Богдана був напружений. — Чому ти зник і не відповідаєш?
— Я знаю, що сталося в будинку Гнатюків. Знаю про папку й про річ, яку ти загубив в архіві.
У слухавці запала тиша. Максим чув лише чуже дихання.
— Де?
— Завтра опівдні, на занедбаному цегельному заводі за містом. Приїжджай сам. Це твоя можливість усе пояснити, перш ніж пояснень вимагатимуть інші.
— Ти влаштовуєш пастку?
— Вибір за тобою.
Максим завершив дзвінок. Старий завод складався з кількох порожніх корпусів, сполучених переходами. У великому цеху можна було розташувати групу так, щоб Богдан не побачив її відразу. Черненко погодився на зустріч лише за умови, що розмову записуватимуть, а працівники перебуватимуть досить близько, щоб утрутитися в разі небезпеки. Максим хотів дивитися Богданові в очі й почути правду, але не збирався ризикувати чужими життями чи перетворювати затримання на особисту розправу.
Ніч він провів у дешевому придорожньому мотелі. Повертатися до квартири було небезпечно, до того ж там кожна річ нагадувала про відсутність Софії. Максим сидів біля вікна й спостерігав за поодинокими вогнями автомобілів. Сон не приходив. Він знову перебирав можливі реакції Богдана: той міг не приїхати, з’явитися зі спільниками, спробувати домовитися або відразу напасти.
Найважче було прийняти минуле. Максим згадував десятки років дружби — спільну роботу, свята, допомогу після розлучення. Тепер кожен добрий учинок набував іншого сенсу. Можливо, Богдан залишався поруч не зі співчуття, а тому, що хотів стежити за дівчинкою та слідчим, який не вмів забувати. Навіть подарунки Софії могли бути способом завоювати її прихильність і вчасно помітити повернення пам’яті.
Однак у поведінці друга часом справді відчувалася вина. Він перешкоджав лікуванню й водночас приїздив частіше, контролював і наче не наважувався зникнути. Максим не дозволяв собі вважати це каяттям. Скарга й вилучення дитини показали, що заради власного порятунку Богдан готовий завдати Софії нового болю.
На світанку зателефонувала Лариса Павлівна. Софія малювала майже всю ніч. Вона кілька разів починала портрет заново, рвала папір і знову брала олівець. Тепер роботу було завершено. Психологиня попросила Максима заїхати перед зустріччю.
Він вийшов із мотелю в сірий ранок, відчуваючи, що між колишнім життям і тим, яке почнеться після полудня, залишилося лише кілька годин. Відповідь уже існувала на папері, створена рукою дівчинки, яка десять років не могла вимовити ім’я свого страху…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
