Софія чекала на нього в кабінеті Лариси Павлівни. На столі лежала стосом купа зіпсованих аркушів, а зверху — завершений малюнок. Дівчина підвела на Максима стомлені очі й простягнула портрет обома руками.
Точність вражала. На папері був зображений Богдан Савчук, але не той привітний чоловік, якого знали колеги. Риси обличчя спотворила лють, губи розтяглися у злісному вишкірі, а погляд утратив звичне тепло. Через щоку тягнувся слід від рани — той самий вигин, що повторювався серед ранніх чорних ліній. Софія намалювала його таким, яким побачила в ніч убивства, одразу після боротьби з Павлом.
— Дякую, донечко, — прошепотів Максим. — Ти зробила більше, ніж будь-хто міг від тебе вимагати. Тепер це скінчиться.
Софія ледь помітно кивнула. Вона ще не могла вільно говорити, але вперше страх не був головним почуттям у її погляді.
Після офіційного допуску до операції Черненко передав Максимові мініатюрний диктофон і засіб зв’язку з групою. Службову зброю йому повернули лише на час зустрічі. Начальник іще раз попередив: завдання полягає в отриманні зізнання та безпечному затриманні. Якщо Богдан з’явиться зі зброєю, Максим не повинен намагатися впоратися самотужки.
Опівдні старі цегляні корпуси проступили з-під низьких хмар. Вибиті вікна чорніли порожніми отворами, вітер ганяв подвір’ям сміття. Усередині головного цеху іржавіли рештки обладнання, під ногами хрустіли скло та штукатурка. Максим став на відкритій ділянці, а працівники сховалися за колонами й у сусідніх проходах. Від входу помітити їх було неможливо.
Рівно о дванадцятій біля корпусу зупинився автомобіль. Богдан вийшов сам. Дорогий костюм різко вирізнявся на тлі запилених стін. Він ішов упевнено, але праву руку не відводив від поли піджака.
— Навіщо було тягти мене в ці руїни? — запитав він, зупинившись за десять кроків. — Можна було поговорити нормально.
— Нормально ми розмовляли десять років. Тепер я хочу почути правду.
— Про що?
Максим подивився в обличчя людини, яку колись називав братом.
— Чому ти вбив Павла Гнатюка та його родину?
На кілька секунд маска Богдана зникла. Потім він усміхнувся, наче запитання було безглуздим.
— Ти остаточно збожеволів.
— Микола Остапович бачив тебе з викраденою папкою. У нас є запонка Павла, яку ти носив із собою. Софія згадала автомобіль, портсигар і твоє обличчя. Заперечувати більше нічого.
Богдан перевів погляд на темні проходи цеху, але не пішов. Його плечі поступово опустилися.
— Ти завжди був надто правильним, Максиме. Таким самим, яким хотів здаватися Павло. Ви обидва вірили, що чесність сама собою здатна когось захистити.
Ці слова стали першою тріщиною. Максим не перебивав. Він відчував під одягом вагу диктофона й знав: правда нарешті виходить із тіні…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
