Богдан заговорив повільно, наче пояснював давно вирішене питання. Павло займався будівництвом, а він забезпечував захист і потрібні зв’язки. Через фірму відмивали незаконні гроші. Схема довго приносила прибуток, доки Павло не вирішив вийти зі справи. Він хотів жити інакше заради родини й збирався розповісти слідству про партнерів.
— Того вечора я приїхав переконати його мовчати, — сказав Богдан. — Він не захотів слухати. Почав погрожувати, потім кинувся на мене. Усе вийшло з-під контролю.
— І тому ти його вбив?
— У мене не залишилося вибору.
Максим відчув, як усередині здіймається крижаний гнів, але голос залишився рівним.
— Вибір є до останньої секунди. А дружина Павла? Маленький син? Вони не брали участі у ваших справах.
Богдан відвів очі.
— Вони мене побачили. Їх узагалі не мало бути вдома.
Він вимовив це з буденною холодністю, і Максим остаточно зрозумів: перед ним людина, яка багато років виправдовувала вбивство необхідністю. Ані дружба, ані зовнішня порядність не змінювали суті його вчинку.
— Чому ти залишив Софію живою?
Цього разу Богдан відповів не відразу.
— Я знайшов її під ліжком, коли вже збирався йти. Вона лежала нерухомо й майже не дихала. Спершу я вирішив, що дівчинка померла від страху. Потім побачив очі. На той час у мене народилася донька. Я підняв руку й не зміг довести справу до кінця. Переконав себе: якщо Софія виживе й нічого не скаже, отже, мені дозволено жити далі.
У його голосі на мить прозвучало щось схоже на слабкість, та Максим не сприйняв це як милосердя. Богдан залишив дитину серед убитої родини, а потім десять років стежив, щоб її мовчання не скінчилося.
— Після дитячої ти повернувся до кабінету? — запитав Максим.
Богдан кивнув. Він повернувся по документи, які збирався забрати, і там упустив портсигар. Під час бійки одна із запонок Павла відірвалася й зачепилася за складку його рукава. Помітивши її пізніше, Богдан машинально поклав знахідку до кишені, а потім так і не зміг викинути.
— Ти помилився, — сказав Максим і дістав портрет. — Вона пам’ятає.
Богдан узяв аркуш. Кров відлинула від його обличчя. Він дивився на власні спотворені риси так, наче перед ним відчинилися двері в ту ніч. Пальці затремтіли.
— Вона не могла бачити мене таким…
— Бачила. Запам’ятала кожен жест і рану, якої завдав тобі Павло.
Богдан машинально торкнувся щоки. На шкірі проступав ретельно приховуваний тонкий рубець тієї самої ламаної форми. Нерівний знак із перших малюнків виявився не дитячою випадковістю, а деталлю, що пережила десять років мовчання. Зізнання було записано, а збіг шраму з малюнком підтверджував, що Софія справді бачила Богдана тієї ночі. Його колишня впевненість зникла. Натомість в очах з’явився відчай людини, яка побачила, як зачиняється єдиний вихід…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
