Один рядок змусив Максима перечитати його двічі. Біля тіла Павла Гнатюка в кабінеті знайшли срібний портсигар із потертим декоративним вензелем. Усередині лежали три сигарети рідкісної марки. Максим добре пам’ятав цю річ: важка, дорога, вона явно належала людині, яка звикла носити її із собою. Але Павло не курив. Це підтвердили дружина, працівники фірми й усі близькі знайомі.
Десять років тому знахідку перевіряли, показували свідкам, намагалися встановити власника за нерозбірливим гравіюванням. Нічого не вийшло. Портсигар визнали річчю, яку випадковий відвідувач міг залишити задовго до вбивства. Тепер таке пояснення здалося Максимові надто зручним. Якщо злочинець упустив його під час боротьби, давній непотрібний доказ ставав єдиним предметом, безпосередньо пов’язаним із убивцею.
Він поклав поруч кілька малюнків Софії. У густій масі тіні проступала маленька прямокутна форма. На ранніх аркушах це був ледь помітний виступ, на останньому — предмет у руці, позначений світлою цяткою. Максим підніс папір до лампи. Відблиск, прямі краї, розмір — усе нагадувало срібний портсигар.
Софія ховалася під ліжком у дитячій, тоді як знахідку виявили в іншому кінці будинку. Вона не могла бачити річ біля тіла батька. Запам’ятати портсигар дівчинка могла лише в тому разі, якщо злочинець увійшов із ним до дитячої. Як і коли предмет потім опинився біля Павла, Максим поки що не міг пояснити. Він уявив, як чоловік стоїть у дверях, тримаючи в руці блискучий прямокутник, і заглядає під ліжко. Софія лежить непорушно, боячись вдихнути. Убивця розуміє, що в будинку залишилася ще одна дитина, але чомусь іде геть.
Від цієї картини Максима занудило. Убивця бачив дівчинку. Можливо, вирішив, що вона померла; можливо, не зміг довести почате до кінця. Хай якою була причина, малюнки підтверджували: Софія бачила злочинця зі значно ближчої відстані, ніж припускало слідство.
Не глянувши на годинник, Максим зателефонував Богданові.
— Я в архіві. Пам’ятаєш срібний портсигар із будинку Гнатюків?
Сонний голос друга озвався не відразу.
— Зараз глибока ніч. Який іще портсигар?
— Той, що лежав біля Павла. Він не курив. Софія зображує цю річ у руці тіні.
У слухавці запала тиша. Потім Богдан заговорив зовсім іншим тоном — твердим, майже наказовим.
— Закрий папку й іди додому. Ти довів себе до стану, коли кожна пляма здається доказом. Зупинися, доки не вчинив чогось такого, за що доведеться відповідати.
Зв’язок урвався. Максим ще довго сидів, притиснувши телефон до вуха. Колега, почувши про можливий новий доказ, мав би принаймні попросити показати малюнок. Натомість Богдан злякався — не здивувався, не засумнівався, а саме зажадав, щоб він зупинився. Уперше підозра перестала бути невиразним відчуттям і набула конкретного напрямку. Максим дивився на темну постать зі срібним прямокутником у руці й запитував себе, чому людина, якій він довіряв найбільше, так боїться старої справи…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
