Дарина дізналася про смерть чоловіка від Богдана. Він говорив обережно, добираючи слова, але пом’якшити те, що сталося, було неможливо. Мирон загинув на фестивалі байкерів разом із молодою жінкою на ім’я Уляна Кравчук. Почувши прізвище, Дарина спершу не зрозуміла, чому воно здається знайомим. Потім згадала: Єва Кравчук. Дитина з тесту. Донька, яку вона кілька днів намагалася уявити й боялася уявити.
Тепер приховувати документ не мало сенсу. Дарина дістала складений аркуш із шафи з білизною й показала батькові та Богданові. Остап Федорович прочитав мовчки, але обличчя в нього налилося важким рум’янцем. Дарина чекала вибуху, проклять, страшних слів на адресу Мирона. Батько справді стиснув кулаки, але сказав зовсім не те, чого вона боялася.
— Значить, хоч щось після себе залишив наш великий артист, — промовив він хрипко. — Доньку. Дитина ні в чому не винна, Дариночко. Не буде так, щоб дівчинка опинилася в дитячому будинку чи в чужих байдужих людей. Я сам дізнаюся, як оформити опіку. Пройду всі належні папери, але дівчинка в чужих не залишиться. Добре, що ти тоді перевірила кишені того костюма.
Дарина не стала сперечатися. Усередині було надто порожньо, щоб опиратися. Але поруч із порожнечею несподівано з’явилося щось тепле й болісне. Дівчинка. Маленька Єва, якій скоро чотири. Дитина, до якої Мирон, можливо, теж ставився як до незручної таємниці, а Уляна — як до турботи, яку можна доручити няні.
Дарина вже не намагалася негайно відокремити правду від брехні до останньої нитки. Надто багато дорослих устигли сховатися за своїми таємницями, надто багато чужих рішень обрушилося на дитину, яка ні про що не просила. Перед нею залишалася лише Єва — жива, розгублена, ні в чому не винна. І цього виявилося досить, щоб колишня образа вперше відступила на крок.
Вона раптом виразно уявила маленьку долоню, дитячу куртку на гачку, розсипані кубики, сонний голос із сусідньої кімнати. Усе те, від чого сама колись відмовилася заради спокою шлюбу, поверталося до неї не радістю, а бідою. І все ж у цій біді було життя. Дарина не знала, чи зуміє стати дівчинці матір’ю, не знала, чи пробачить собі колишню покірність, але вже розуміла: відвернутися від Єви вона не зможе.
Богдан підтримав Остапа Федоровича відразу.
— Я допоможу, чим зможу, — сказав він Дарині. — Справді допоможу. Моя дружина так і не народила мені дитину. Якщо доля привела нас до цієї дівчинки, значить, не можна відвертатися. І давайте вже без по батькові. Після всього, що сталося, дивно тримати дистанцію. Дарина… я встиг до тебе прив’язатися. Не стану тиснути, не стану просити неможливого. Просто знай: я поруч.
Вона подивилася на нього і вперше за довгий час не відчула потреби грати роль. Не треба було бути душечкою, музою, служницею, вдячною дружиною при сяючому артистові. Можна було бути розгубленою, втомленою, наляканою, живою. І людина поруч не вимагала негайної усмішки.
Минуло кілька місяців. Зоряна, яка вже жила біля моря, розмовляла із сином телефоном і слухала новини без колишнього напруження. Він повідомив, що Дарина й Богдан тепер разом, що дівчинка звикла до них, що Остап Федорович носиться з оформленням опіки так, ніби знову виконує важливе завдання. Зоряна тихо хмикнула.
— Виходить, стара приказка має рацію, — сказала вона. — Не було б нещастя, не знайшлося б і дороги до щастя. Цей Богдан, схоже, куди кращий за покійного артиста. А ми з тобою, сину, певною мірою санітари. Один бруд змили, інший розчавили найболючішим для нього способом. Турчак, кажуть, зовсім відійшов від справ. Що ж, за рахунками він заплатив.
У її голосі не було радості. Лише втомлене задоволення людини, яка дійшла до краю довгої дороги і тепер не знає, чим зайняти руки, що звільнилися.
Того ж дня Дарина, Богдан і маленька Єва гуляли парком. Дівчинка йшла між ними, тримаючись за руки, і без угаву розповідала про все одразу: про няню, яка була добра, але не любила довго ходити; про маму, яка весь час була зайнята; про те, що в парку краще, ніж удома; про швидкий день народження.
Вона говорила швидко, збиваючись, перескакуючи з одного спогаду на інший, ніби боялася, що її переб’ють або відведуть раніше, ніж вона встигне договорити. Дарина не перебивала. Богдан теж слухав серйозно, ніби кожне дитяче слово мало вагу. І дівчинка поступово сміливішала, сильніше розгойдувала зчеплені з ними руки, підставляла обличчя сонцю й уже не перевіряла щохвилини, чи поруч вони.
Дарина слухала цей дитячий потік слів і не намагалася вловити кожну подробицю. Їй важливіше було інше: Єва вже не відсмикувала руку, не озиралася тривожно, не питала, коли її заберуть назад. Вона йшла між ними так природно, ніби це місце давно чекало саме на неї. Богдан іноді переглядався з Дариною поверх світлої дитячої маківки, і в його погляді була тиха обіцянка, якій не потрібні гучні слова.
— Мені вже чотири буде, — поважно повідомила Єва. — А ви обіцяли цуценя. Ми ж іще прийдемо сюди? Не один раз?
Дарина стиснула її маленьку долоню. Богдан нахилився й відповів серйозно, ніби давав обіцянку дорослій людині:
— Прийдемо. І не один раз.
Вони пройшли повз лавку, на якій сидів згорблений літній чоловік. Лука Назарович провів їх поглядом. За ці місяці він різко постарів: плечі опустилися, обличчя стало сірим, очі ніби вицвіли. Він давно вже не скидався на людину, звиклу розпоряджатися чужими долями. Тепер сидів нерухомо, ховаючи руки на колінах, і дивився на дівчинку, на жінку поруч із нею, на чоловіка, який тримав другу дитячу долоню. У цьому маленькому трикутнику було все, чого він сам не зумів зберегти. Він прошепотів так тихо, що ніхто не почув:
— Спи спокійно, Уляночко. Твоя донька в надійних руках. Скоро і я до тебе прийду. Нічого мені без тебе робити на цій землі.
