До полудня майданчик фестивалю заповнився людьми. Ряди мотоциклів блищали під сонцем. Шкіра рипіла, метал дзвенів, двигуни гарчали то низько, то різкими спалахами. Глядачі обступали трасу, фотографували учасників, сміялися, показували пальцями на особливо яскраві машини. Атмосфера була радше святковою, ніж небезпечною: програма обіцяла не серйозні перегони, а красивий показовий заїзд.
Уляна з’явилася поруч із Мироном, і чоловічі погляди відразу потягнулися до неї. Шкіряне вбрання сиділо бездоганно. Вона насолоджувалася увагою, трохи піднімала підборіддя, усміхалася краєм губ. Мирон у своєму новому образі здавався собі неперевершеним. Він тримався впевнено, хоча руки на кермі ще пам’ятали незграбність недавнього учня.
Зоряна спостерігала здалеку. Їй уже повідомили, що Турчак прибув із двома охоронцями. Він побачив Уляну. Упізнав. Не підійшов. Вирішив додивитися. Це було в його дусі: не влаштовувати сцен при людях, не давати місту поживи для розмов, дочекатися моменту, коли можна буде говорити без свідків. Зоряна ледь помітно всміхнулася. Усі фігури стояли там, де мали стояти.
Перше коло пройшло повільно й красиво. Учасники рухалися ланцюжком, дозволяючи глядачам роздивитися машини й костюми. Мирон поступово розслабився. Уляна за його спиною сміялася, щось кричала йому у вухо, і він почувався переможцем. Потім був другий прохід, третій, ще кілька плавних поворотів. Фінішна пряма йшла до мосту через річку. Там вітер ставав різкішим, а вода внизу здавалася темною навіть під сонцем.
Зоряна перестала усміхатися. Зараз. Усе мало статися зараз…
На середині мосту мотоцикл Мирона раптом смикнувся. Спершу це виглядало як невпевнений рух недосвідченого водія. Потім байк різко повело праворуч. Мирон спробував вирівняти кермо, але машина ніби перестала слухатися. Мотор заревів надто голосно, зло, неприродно. Уляна вчепилася в нього ззаду. Ще один ривок — і мотоцикл понесло до огорожі.
Для глядачів, які стояли далеко, все сталося за кілька митей. Крик, удар, металевий скрегіт, проламана секція огорожі. Байк разом із вершниками зірвався вниз, до води. Натовп спочатку завмер, не вірячи побаченому, потім вибухнув голосами. Хтось побіг до мосту, хтось хапався за телефон, хтось повторював, що це частина шоу, що так не буває, що зараз вони з’являться.
Річка зімкнулася швидко. На поверхні залишилися лише кола, що розходилися, уламок чогось темного й чужа рукавичка, яку течія майже відразу потягла вбік. Святковий шум розсипався, перетворився на безладний гул. Ще хвилину тому всі милувалися блиском і сміливістю, а тепер кожен намагався зрозуміти, в яку мить гра стала справжньою бідою.
Лука Назарович стояв блідий, ніби з нього разом вийняли кров. До нього ще не донесли подробиць, але серце вже знало більше за розум. Груди стиснуло нестерпно, лоб укрився холодним потом. І в цю мить перед ним з’явилася жінка в строгому брючному костюмі й капелюсі з широкими крисами. Вуаль приховувала обличчя. Жінка трохи підняла її.
Турчак перестав чути натовп.
Зоряна дивилася на нього спокійно. Не тріумфуючи, не кричачи, не звинувачуючи. Просто відкрила обличчя — і цього виявилося досить. Час стиснувся. Перед Лукою стояла не літня незнайомка, а тінь тієї жінки, яку він колись вважав загиблою разом із Беркутом. Він хотів сказати «ні», хотів відступити, хотів вирішити, що це видіння, але губи не слухалися.
Коли він опритомнів, жінки поруч уже не було. Один з охоронців говорив швидко й напружено:
— На мосту аварія. Мотоцикл пробив огорожу й упав у річку. Люди пішли під воду одразу. Там глибоко. Рятувальники вже їдуть.
Далі Турчак міг не слухати. Він уже знав фінал. Уляна не вміла плавати. Він сам бачив це на морських курортах: вона боялася глибини, сміялася, чіплялася за нього у воді, просила не відпускати. Йому треба було кинутися туди, закричати, вимагати все, що можна. Але він не міг. Лука Назарович Турчак був надто відомою людиною, надто довго будував бездоганний образ, надто добре розумів ціну публічної істерики. Будь-яка зайва емоція потягнула б за собою запитання, зв’язки, минуле, бруд.
Він стояв нерухомо й уперше за довгі роки думав про Беркута. Той завжди був сильніший, чистіший, сміливіший, живіший. Лука колись переміг його підлістю, а тепер мертвий друг повернувся чужими руками й забрав у нього найдорожче. Покарання все-таки знайшло дорогу.
До вечора на стіл Турчака ліг звіт служби безпеки. Текст був сухий, рівний, майже безжиттєвий. На мосту нещодавно велися ремонтні роботи, частину огорожі не було остаточно укріплено. Огляд мотоцикла не виявив явної несправності. Водій виявився малодосвідченим, не впорався з керуванням. Пасажирка й водій загинули, тіла підняли з води. Трагічний збіг обставин.
Лука Назарович перечитав висновок кілька разів. Потім відклав аркуш. У голові дивно спливла театральна фраза про фінал комедії. Він ніколи не любив пафосу й гучних жестів. Але тепер усередині все спорожніло. Без Уляни повітря втратило смак. Гроші, зв’язки, дім, влада, обережність — усе стало непотрібним реквізитом на сцені, де головний персонаж уже пішов.
Шукати Зоряну він не стане. Це знання прийшло спокійно. Вона зробила те, що вважала обов’язком. Він розумів її краще, ніж хотів би визнати. Якби в нього відібрали кохану людину так, як він колись відібрав у неї Беркута, можливо, він теж жив би однією помстою. У серці, поруч із порожнечею, оселилася дивна повага до жінки, яка пронесла біль через тридцять років і дійшла до кінця.
Зоряна в цей час думала про інше. Їй було трохи шкода Мирона. Нарцис, любитель костюмів, смішний артист із оксамитовим голосом — по суті, він був не лиходієм, а слабкою й марнославною людиною. Але жаль спалахнув і згас. Коли заради помсти рубають ліс, випадкові тріски теж летять. Цією суворою формулою вона закрила всередині те місце, де могло здригнутися каяття.
За годину вона викликала сина. Він давно був її правою рукою й розумів достатньо, щоб не ставити зайвих запитань.
— Я йду від справ, — сказала Зоряна. — «Факір на годину» мені більше не потрібен. Роби з компанією, що вважатимеш розумним. Закривай, продавай, залишай світлі замовлення — мені байдуже.
Син уважно подивився на неї.
— Ти впевнена?
— Я втомилася. Ти не уявляєш, як втомилася. Завтра їду до моря. Дім там давно чекає на господиню. Ми будемо на зв’язку. Якщо знадоблюся, ти знаєш, де мене шукати.
Вона сказала це рівно, без урочистості. Помста, якою вона жила стільки років, не принесла щастя. Лише тишу. Величезну, незвичну, майже лячну тишу…
