Зоряна Семенівна з тихим задоволенням дивилася з вікна, як мотоцикл із переодягненим Мироном зникає за рогом. Перш ніж засмикнути важку штору, вона дозволила собі вдихнути запах бузку. Зазвичай весна дратувала її надмірною м’якістю, але сьогодні навіть ця солодка ніжність здавалася доречною. День розгортався саме так, як було потрібно.
— Каву, — коротко звеліла вона.
Їй принесли велику чашку міцного, гіркуватого напою. Зоряна визнавала лише цю суміш, яку для неї діставали особливим шляхом. У звичках вона була постійна. У помсті — терпляча.
Вона не любила квапливих рухів. За довгі роки Зоряна засвоїла: поспіх псує навіть найточніший розрахунок, а злість, випущена надто рано, залишає по собі лише шум. Тому вона вміла чекати. Уміла усміхатися потрібним людям, говорити м’яко, обіцяти дива й ховати за цим крижану пам’ять про той день, коли вода зімкнулася над минулим життям.
Мало хто знав, ким вона була колись і чиєю жінкою вважалася в давні часи. Її сердечний друг, на прізвисько Беркут, тримався високо навіть серед небезпечних людей. Його поважали, боялися, до нього прислухалися. Він загинув через зраду людини, якій дозволив підійти надто близько. Зрадник перечекав бурю, змінив оточення, гроші, звички й з часом став солідним бізнесменом із бездоганною репутацією. Про минуле він не любив згадувати.
Він не знав лише одного: жінка Беркута тоді залишилася живою.
Тридцять років тому машина пішла у воду після підлаштованої аварії. Зоряна вибралася з тонучого салону, допливла до берега, мокра, оглушена, майже не розуміючи, де перебуває. Беркут був непритомний. Вона намагалася дістатися до нього, але вода забирала машину надто швидко. Рішення врятуватися самій потім усе життя стояло в пам’яті крижаним уламком. Пізніше, побачивши у відомій кінокартині сцену загибелі людини в холодній воді заради коханої, вона плакала так, як не плакала навіть у день власної втрати. Не через фільм. Через те, що знала: іноді живим залишається той, кому потім важче…
