Неділя видалася ясною, морозною й безвітряною. Сніг у дворі хрустів, як цукор. Повітря було прозоре, і звичайна п’ятиповерхівка, лавка біля під’їзду, дитячий майданчик і голі кущі раптом виглядали трохи святковіше, ніж були насправді.
Максим і Тарас ліпили сніговика. Виходив він кривуватий, із трьох нерівних куль, з морквиною набік і вуглинками від старого мангала замість очей. Лев, молодший, стояв поруч і командував, не бажаючи бруднити рукавиці: ніс нижче, голова крива, руки треба зробити з гілок.
Олеся курила біля під’їзду, притулившись до косяка. Лариса давно перестала робити їй зауваження. Того дня донька, здається, вперше за багато років ні на кого не сердилася по-справжньому — навіть на сусідку Зінаїду, яка пройшла повз із візком, зупинилася, подивилася на дітей, на Максима, на Ларису біля таксі й нічого не сказала. Тільки кивнула й пішла далі.
Роман діставав із багажника пакет із мандаринами. Напередодні Олеся згадала, що Платон Михайлович якось обмовився: у дитинстві впізнавав свято за мандариновим запахом. Пакет був важкий, яскравий, і солодкий цитрусовий дух відразу розійшовся по морозному повітрю. Голуби під лавкою насторожилися.
— Потримай, — сказав Роман і сунув пакет Олесі.
Сам пішов до таксі, звідки Лариса допомагала вибратися Платону Михайловичу. Старий рухався повільно. Палиця стукала по втоптаному снігу: раз, пауза, два. Він зупинявся перевести подих, потім знову робив крок. Обличчя було підняте до сонця, очі примружені, і в зморшках навколо них ховалося не втома, а тихе здивування.
— Добре як, Ларисочко, — сказав він, коли вони дійшли до лавки і він обережно опустився на очищену дошку. — І дякувати наче нікому. Просто добре.
Лариса сіла поруч. Роман розірвав пакет, дістав мандарин і простягнув старому. Платон Михайлович чистив його довго, незграбно, кострубатими пальцями. Шкірка ламалася і бризкала олією; запах відразу нагадав старі зими, теплі кухні, рідкісні подарунки й очікування чогось світлого. Часточки він відділяв по одній і їв повільно, ніби приймав ліки від довгих років мовчання.
Біля сніговика знову впала морквина. Максим підняв її і встромив назад. Тарас поважно поправив трохи вище. Лев обурився, що тепер ніс надто гордий.
— Дідусю Платоне! — гукнув Максим через двір. — Ідіть до нас, вони неправильно роблять!
— Сам неправильно! — відповів Тарас.
— Іду, іду, — озвався старий, не встаючи. — Зараз сонце доп’ю і прийду.
Роман сів з іншого боку від Лариси. Мовчав, як завжди. Але це мовчання вже не було стіною. Воно стало звичайним, теплим, домашнім — як стара сорочка, яку вдягаєш не для краси, а тому що в ній зручно жити.
Олеся роздавала дітям мандаринові часточки й зі сміхом відганяла голубів. Максим тримався серед хлопчаків уже не гостем, але ще й не зовсім своїм — обережно, стримано, ніби звикав до того, що його можуть покликати гратися просто так. Лариса бачила це й не квапила. Усе, що має прижитися, приживається повільно.
Десь за будинками, за старою лінією гаражів, протягнувся низький гудок товарного потяга. Може, такий самий гудок лунав того ранку, коли Максим сидів на вокзальній лавці й перераховував дріб’язок, збираючись їхати в чуже місто з жовтим конвертом за пазухою. Лариса слухала його й думала, що іноді десятиліття мовчання розпускаються не гучним судом і не великою сімейною радою, а тихими речами: аркушем у клітинку, прочитаним на кухні; хлоп’ячою обіцянкою; рукою старого на долоні; однією дорогою туди, куди ніхто давно не наважувався їхати.
Гудок розтанув. Залишився двір: дитячий сміх, хрускіт снігу, запах мандаринів, голуби біля лавки і Платон Михайлович поруч. Він тихенько наспівував стару мелодію без слів — із тих років, які, крім нього, тут уже ніхто не міг згадати. Лариса не питала назви. Вона просто сиділа, торкаючись плечем Романа з одного боку і старого з другого, і вперше за довгий час їй не хотілося нікуди поспішати.
