Три роки тому їх пустили сюди пожити на перший час, і цей перший час тягнувся вже третій рік.
Двадцять п’ять тисяч щомісяця перекочовували до гаманця свекрухи — на комуналку й продукти, вихідні розписувалися за її графіком, а будь-які розмови про переїзд гасилися одним аргументом: «Не для того я сина ростила, щоб він по чужих кутках поневірявся».
До декрету Оксана сиділа в приймальні у нотаріуса й добре засвоїла там просту річ. У кожного слова має бути папірець. Назбирати за таких поборів не виходило, і все ж за ці роки утворилася заначка у 140 тисяч, про яку ніхто в домі не здогадувався.
Тарас вислухав її рази зо три, а потім тему закрили.
— Мама в нас різка, зате пряма.
— Вона заявила, що я їм за трьох і перевалююся качкою.
— Оксано, ну гормони ж. Ти все надто близько до серця береш.
— Це не гормони, Тарасе.
— Давай без скандалів. Я щойно з вахти.
Він мотався по області, лагодив сільськогосподарську техніку й повертався без сил.
Відмахнутися від скарг дружини було простіше, ніж вступати в конфлікт із матір’ю. Він гордо називав це нейтралітетом. Батько Оксани таких термінів не визнавав.
Віктор Павлович, колишній військовий фельдшер, викладав першу допомогу в навчальному центрі. Вислухавши чергову замальовку з життя доньки, він лишився серйозним.
— Так, запам’ятовуй. Якщо опинилася замкненою, хоч у льосі, хоч у машині, мовчи. Крик забирає кисень і вологу, а в тебе і того, й того обмаль.
— Тату, ти мене до виживання в лісі готуєш?
— Готую до життя, — відрізав він. — Не лупи по стінах, бережи сили. Сідай, а краще лягай на підлогу, там завжди є чим дихати. Вдих на чотири рахунки, видих на шість. А сигнал лиха як подавати?
— Одним словом.
Він указав у вікно, на дерево біля хвіртки, під яким вона виросла.
— Ось цим. Отримаю таке повідомлення — не передзвонюю, часу не гаю. Одразу виїжджаю.
— Може, ще рюкзак із сухпайком зібрати?
— Здорова думка, — без тіні усмішки відповів батько.
Пів року тому в її житті з’явилася Марина Богданівна Левченко, адвокатка з тієї самої контори, куди Оксана по роботі носила папери. Вона приймала виписки з картки, магазинні чеки й роздруківки листування, підшивала все до об’ємного швидкозшивача у себе в кабінеті й казала відверто:
— Справи сімейні, гучних процесів не чекайте, але подушку безпеки формуйте.
Оксана формувала.
Щодня вона накривала свекрусі на стіл, і щодня в чужому кабінеті додавався новий аркуш. Жодної помсти, голий розрахунок. У цей дім немовля приносити було не можна.
Вона взяла відро з холодною водою й ступила до парної. Двері за спиною грюкнули так, що завібрували дошки. Ззовні з брязкотом упала накидна петля, потім у пробій увійшла дужка замка.
У маленькому квадратному віконці з’явилося обличчя Галини Петрівни.
— Знатимеш, як нашому синочкові нерви мотати.
Оксана рвонулася до виходу й завмерла на півдорозі.
Свекруха притиснула до шибки аркуш паперу, щоб невістці було видно кожну літеру. Текст був написаний заздалегідь рівним старанним почерком: «Посиди, подумай над поведінкою».
Помилувавшись, вона відліпила листок, віднесла його до дверей і причепила на дошки, дбайливо розгладжуючи краї. Виходить, план визрів ще зранку, поки пакували валізи, під розмови про халати й казенну підливу.
Повітря саме набралося в легені для крику, але Оксана змусила себе промовчати…
