Леся знайшла знайому юристку — Ларису Гончар. Зустрілися вони в невеликому кафе біля зупинки, де пахло смаженим тістом і мокрим одягом. Лариса говорила неголосно, але кожне слово ставало на своє місце:
— Документи утримувати не мали права. Погрози зберігайте. Розмови записуйте, якщо самі в них берете участь. На конфлікт не ходіть сама. І нічого не підписуйте без консультації.
Оксана слухала й уперше за багато днів відчувала, що хтось дивиться на те, що відбувається, тверезо.
Лариса не обіцяла чудес. Вона говорила про претензії, копії, дати, свідків, банківські виписки. Оксані хотілося спитати, чому правді потрібно стільки паперу, коли брехні достатньо впевненого голосу. Але саме ця суха послідовність заспокоювала: там, де рідні тиснули соромом і криком, чужа жінка пропонувала порядок.
За день Назар написав: «Треба поговорити. Мама готова вибачитися, тільки вдома». Оксана відповіла: «У кафе біля мого офісу. О сьомій».
Він прийшов сам, із паперовим пакетом. Усередині лежав сірий конверт. Оксана дістала розписку й одразу побачила: нижній край аркуша був рівно обрізаний ножицями. Там раніше була фраза про повернення грошей на першу вимогу.
— Хто це зробив? — спитала вона.
Назар не зняв куртки й дивився повз неї.
— Мама позичила гроші, — сказав він нарешті. — У Стаса. Того самого. У нього майстерня. Вона хотіла відкрити маленький кабінет: косметика, процедури, усе таке. Не вийшло. Потім відсотки, дзвінки. Вона вигадала перед подругами, нібито він за нею залицяється, щоб не виглядати жалюгідною. На фото був він.
— Тоді навіщо ти мені брехав?
Назар провів долонею по обличчю.
— Бо я пообіцяв закрити частину боргу. І взяв сто вісімдесят тисяч із нашого накопичувального рахунку.
Оксана вчепилася пальцями в край сидіння. Ці гроші вони відкладали на обстеження й на майбутню дитину, про яку говорили тихо, ніби боялися сполохати надію.
— Ти забрав наші заощадження, а мене виставив ненормальною?
— Я хотів захистити вас обох.
— Ні, — сказала вона. — Ти захистив брехню.
Він потягнувся через стіл, але вона прибрала руки.
Телефон Назара, що лежав екраном догори, спалахнув. Повідомлення від «Стас СТО»: «Сьогодні останній строк. Інакше фото побачить дружина, а твоїй матері буде соромно на весь дім». Оксана прочитала його раніше, ніж Назар устиг перевернути телефон. Картина почала складатися, але легше не стало: за приниженням стояли борги, чужа паніка й гроші, які вкрали з їхнього майбутнього.
Номер Стаса Назар не дав. Тоді Оксана показала Ларисі фото брелока й квитанції. Через знайомих вдалося дізнатися, що така майстерня стоїть за гаражами на околиці старого промислового кварталу. Лариса одразу попередила:
— Сама не поїдеш. Спокійно спитаємо про борг, розписки й фото. Запис увімкнеш заздалегідь.
Оксана кивнула, хоча всередині все опиралося: їй хотілося сховатися, а не йти туди, де правда могла виявитися ще гіршою.
У майстерні пахло мастилом, гумою й мокрою землею. Біля воріт курив чоловік років сорока п’яти, кремезний, із втомленим обличчям. Коли він загасив сигарету й витер пальці ганчіркою, Оксана помітила біля великого пальця тонку білу смужку старого опіку — майже таку саму, як у Назара. Від цієї схожості її пересмикнуло. Отже, того вечора вона справді могла помилитися. Але її помилку перетворили на зброю проти неї.
— Станіслав Дорош? — спитала вона. — Я Оксана, дружина Назара.
Чоловік хмикнув:
— Значить, дійшло.
Він говорив грубувато, але не погрожував. Галина Степанівна взяла в нього гроші, плакала, обіцяла повернути через сина, потім почала ховатися. Фото вона виклала в жіночий чат сама, підписавши так, ніби він її залицяльник.
— Я не святий, — сказав Стас, — але коханцем їй не був.
Він показав скрин: на фото Стас у кепці стояв поруч із Галиною Степанівною, його рука лежала в неї на плечі, обличчя йшло в тінь. Під знімком було написано, що життя після п’ятдесяти тільки починається, а «він» заради неї навіть чужі борги закриє. Оксана кілька разів перечитала слово «чужі». Не її. Не Назара. Свекруха заздалегідь призначила їх платниками.
Стас надіслав скрин і показав фото розписки: Галина Степанівна отримала велику суму й зобов’язалася повернути її за три місяці. Ні Назара, ні Оксани там не було. Перед відходом він надіслав голосове. Знайомий голос свекрухи шепотів: «Стасе, не губи. Назар думає, там менше. Решту потім з Оксани знімемо. Вона тиха, не пискне». Оксана дослухала до кінця, і земля під ногами ніби просіла… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
