Увечері Леся сфотографувала погрозу на свій телефон.
— Не видаляй. Це вже не сімейна сварка, це тиск.
Оксана поклала телефон екраном донизу. Їй хотілося сказати, що вона весь день озиралася, здригалася в автобусі від чужих кроків, тримала сумку притиснутою до живота, наче в ній лежали не речі, а її право на життя. Але вимовити це було соромно.
За два дні Назар з’явився біля її роботи. Він стояв під козирком без парасольки, волосся намокло, плечі були опущені. Серце Оксани смикнулося звичною жалістю: колись він зустрічав її після пізньої зміни з теплим пиріжком у паперовому пакеті. Але пам’ять про його мовчання одразу лягла між ними.
Вони дійшли до порожньої зупинки.
— Мама сказала, ти дзвонила Людмилі Павлівні, — почав він.
— Отже, вона вже всіх попередила.
— Ти тиснеш на літніх людей.
Оксана відкрила повідомлення з погрозою й простягнула йому. На обличчі Назара майнув страх, але він миттю його сховав.
— Це не мама.
— Чому ти такий певний?
— Вона б так не зробила.
— Тоді хто?
Він відвернувся до мокрої дороги.
— Фотографія була не моя, — сказав він. — Мама просто хотіла покрасуватися перед подругами… ну, не старою. Сфотографувалася з якимось хлопцем у кафе, вигадала історію. Ніяково, але не смертельно.
— Ти фото не бачив, але знаєш, що воно не твоє?
Назар стиснув губи. У цю мить його телефон завібрував. Оксана встигла прочитати ім’я на екрані: «Стас СТО». Назар надто швидко скинув дзвінок.
— Машина, — буркнув він.
— У нас машина не в ремонті.
— Оксано, досить.
У суботу вона прийшла по речі й документи. Ключі в неї ще були. У квартирі стояла напівтемрява, на вішаку висів шарф свекрухи. Оксана відкрила нижню шухляду комода, де завжди лежала синя папка, і похолола: папки не було. Вона перевірила шафу, коробку із зимовими шапками, полицю над столом. Нічого.
— Шукаєш? — пролунало від дверей.
Галина Степанівна стояла в халаті, з мокрим волоссям і чіпким поглядом.
— Де мої документи?
— У надійному місці. Хтозна, що ти згарячу накоїш: побіжиш розлучення оформляти чи кредитів набереш.
Оксана дістала телефон.
— Тоді я телефоную в поліцію.
Свекруха зблідла, але в передпокої вже повернувся ключ. Назар увійшов із синьою папкою в руці. Усередині були копії паспорта, диплом, страхові папери, але зник сірий конверт із розпискою за ремонт. На тумбі Оксана помітила чужий брелок із написом «Стас СТО» і квитанцію на прізвище Дорош. Поки мати й син сперечалися, вона встигла сфотографувати обидві речі, відчуваючи, як страх уперше поступається місцем злості… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
