Свідомість повернулася до неї ривком — разом із різким запахом кисню, сухим тріском рації та чужими долонями, що втримували її на боці. Над обличчям колихалося вибілене сонцем небо. Хтось казав, щоб вона дихала повільніше, хтось поправляв маску, а по підборіддю все ще стікала холодна вода.
Мар’яна довго дивилася повз людей, що схилилися над нею, ніби бачила не берег, а те, що лишилося глибоко під ним. Потім її пальці раптом стиснули зап’ясток фельдшера.
— Там не порожньо, — прошепотіла вона зірваним голосом. — На дні стоять люди.
Пізніше, вже в лікарні, вона назве їхні імена й опише прикмети, про які не могла дізнатися випадково. Почувши її, старший водолаз Тарас Петрович Коваленко зблідне так помітно, ніби знову опиниться в крижаній товщі кар’єру. А приблизно за два тижні тишу над закинутим проваллям розірве важкий гуркіт техніки.
Спека тримала селище вже третій тиждень. Вона просочила дахи, дерев’яні хвіртки, залізні ворота й запилені городи. Сонце сходило рано й майже відразу ставало немилосердним. Опівдні вулиці порожніли. Собаки забиралися під сараї, витягувалися на прохолодній землі й навіть не мали сили загавкати на рідкісного перехожого. Повітря тремтіло над дорогою, а розм’яклий асфальт тягнувся за підошвами тонкими чорними нитками.
Старі на лавках ховалися в скупій тіні й обмахувалися складеними газетами. Одні згадували, що схоже літо було років тридцять тому, інші сперечалися й називали ще давніші часи. На вишнях скручувалося листя, трава вздовж парканів вигоріла до кольору соломи, а вода в бочках надвечір ставала теплою, як парне молоко.
За останніми хатами селище обривалося майже відразу. Спершу йшло поле, сухе й пласке, далі темніли напіврозвалені стіни старого корівника. Звідти починалася ґрунтова дорога. Вона петляла між бур’яном і низькими кущами, а хвилин за двадцять виводила до величезної кам’яної чаші, яку місцеві за звичкою називали просто кар’єром.
Колись тут добували граніт. Тоді вранці гули машини, дзвеніли вагонетки, у повітрі висів кам’яний пил, а важка техніка спускалася уступами до самого дна. Потім породу вибрали, підприємство закрили, людей перевели або звільнили. Рейки й металеві конструкції лишилися іржавіти просто неба, а глибоку виробку ніхто не став засипати.
Вода прийшла повільно. Спершу на дні заблищали окремі калюжі, потім вони з’єдналися, піднялися вище, сховали нижні майданчики й старі дороги. За кілька років на місці виробки лежало велике зеленкувате озеро, оточене прямовисними рудими стінами.
Здалеку воно здавалося майже мирним. У безвітряні дні поверхня ставала гладкою й відбивала небо так чисто, ніби кам’яна яма була залита склом. На заході вода темніла, а в глибині спалахували багряні відблиски. Однак краса закінчувалася біля самого берега. Уже за кілька кроків від крайки дно різко йшло вниз. Навіть улітку на глибині стояв холод, від якого зводило м’язи й перехоплювало подих.
Під водою лишалося надто багато заліза: балки, арматура, уламки рейок, частини старих платформ. Ходили чутки й про перевернутий екскаватор, що навіки застиг у мулі. Ніхто не міг підтвердити цього напевно, але водолази знали: на дні справді вистачало пасток, здатних розпороти костюм або зачепити шланг.
Щовесни біля стежки ставили нову табличку з попередженням про небезпеку. До середини літа її зазвичай уже не було. Підлітки витягали стовп, розбивали щит камінням або вкривали напис карлючками. Сітчаста огорожа, колись натягнута вздовж берега, проржавіла, просіла й у кількох місцях лежала в траві. Крізь такі діри вільно проходила доросла людина.
У кар’єру була лиха пам’ять. За двадцять років він забрав сімох. У різні роки тонули двоє підлітків, жінка, кілька чоловіків. Після кожної смерті приїздили рятувальники, місцева газета друкувала коротку замітку, влада обіцяла відновити огорожу. Якийсь час батьки пильніше стежили за дітьми, а дорослі обходили воду стороною. Потім спека поверталася, страх стирався, і все починалося знову.
Найтривожнішим було його безгоміння. Річка попереджає течією, озеро — хвилею й вітром, а кар’єр майже завжди лежав нерухомо. Людина заходила в теплу воду біля берега й не помічала миті, коли під ногами зникала опора, а знизу підіймався холод. Тому старі заборони здавалися перебільшенням рівно до тієї секунди, коли повертатися ставало запізно.
Тарас Петрович Коваленко знав цю історію не з чужих переказів. Йому було п’ятдесят п’ять, і тридцять із них він пропрацював водолазом. Усіх загиблих із кар’єру піднімав саме він.
Того липневого ранку Тарас сидів у гаражі рятувальної станції, розібравши на верстаті старий компресор. Обличчя в нього було засмагле, сухе, з глибокими зморшками біля очей. Широкі пальці пахли металом і мастилом, що так давно в’їлося в шкіру, що його вже не брало жодне мило.
Балони стояли вздовж дальньої стіни, гідрокостюми висіли на гаках, інструменти лежали у звичному порядку. У кутку бурмотів радіоприймач, гублячи слова в перешкодах. Диктор знову обіцяв спеку й радив без потреби не виходити на сонце.
На перевернутому ящику неподалік сидів Андрій Левчук — тридцятирічний напарник Тараса, рудуватий, міцний, із короткою бородою. До бригади він прийшов два роки тому після служби. Досвід у нього вже був, але ще зберігалася та молода впевненість, за якої людина вірить: будь-яку біду можна здолати, якщо діяти швидко й не втрачати голови.
Рація ожила о дванадцятій сорок. Із динаміка вирвався хрип, потім голос чергового. Тарас не здригнувся. Він лише поклав ключ, витер руки ганчіркою й зняв трубку. За роки він звик: тривога рідко вривається гучно. Найчастіше вона починається з кількох сухих слів, після яких звичайний день перестає бути звичайним.
На березі старого кар’єру знайшли жіночі речі. Світла сумка, босоніжки, телефон, пляшка води. Господині поруч немає. Свідків теж. Подзвонив літній чоловік, який випадково вийшов до води.
Тарас кілька митей дивився на верстат, ніби сподівався, що назва місця пролунає іншою.
— Гранітний? — спитав він.
— Він самий.
Тарас повернув трубку на місце. Андрій уже стояв. Телефон зник у кишені, вираз обличчя змінився.
— Кар’єр, — сказав Тарас.
Інших пояснень не знадобилося. Андрій пішов до машини по сумки й балони.
Сам він ще жодного разу там не занурювався, зате чув від старшого все необхідне. Глибина місцями наближалася до вісімнадцяти метрів. Світло біля дна майже не трималося. Вода навіть улітку лишалася крижаною, а видимість могла скоротитися до довжини долоні. А головне — металобрухт. Один необережний рух, і іржава залізяка перетворювалася на гак. У такі місця не спускалися заради тренування й не лізли з цікавості. Туди вирушали лише тоді, коли відмовитися вже було неможливо… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
