До кар’єру дісталися швидко. Машину кидало на вибоїнах, за колесами тягнувся довгий хвіст білої пилюки. Тарас вів мовчки, обома руками стискаючи кермо. Андрій ще раз перевірив портативну рацію, кріплення на балонах і з’єднання спорядження. Зазвичай дорогою вони обмінювалися короткими зауваженнями або сперечалися про дрібниці, але тепер жодному не хотілося заповнювати тишу.
Першим вони побачили літнього чоловіка у вицвілій панамі. Він стояв біля самої крайки, тривожно переступав із ноги на ногу й заговорив ще до того, як машина зупинилася.
На пласких каменях лежали жіночі речі. Полотняна сумка, пара світлих босоніжок, телефон у рожевому чохлі й пляшка, у якій лишалося приблизно пів води. Речі виглядали акуратно залишеними, ніби їхня господиня зняла взуття, відійшла ненадовго й збиралася повернутися.
Тарас присів біля спуску. Висохла трава була прим’ята. На смузі вологої глини збереглися відбитки невеликих босих ступень. Сліди спускалися просто до води. Зворотної доріжки не було.
— Коли ви це помітили? — спитав він.
— Хвилин сорок тому. Може, трохи більше, — квапливо відповів чоловік. — Вийшов з того боку, побачив сумку. Спершу подумав, хтось купається. Покричав, почекав. Нікого. Тоді й подзвонив.
Тарас підвівся й окинув кар’єр поглядом. У довжину темна чаша тягнулася приблизно на півтори сотні метрів. Руді стіни місцями йшли у воду майже прямовисно. На поверхні не було ні кола, ні бульбашки, ні руху. Вона відбивала бліде небо з лячною точністю. Десь далеко за полем працював трактор, і його монотонний гуркіт лише сильніше підкреслював безмовність берега.
Сорок хвилин.
Ця цифра не лишала надії. Тарас надто добре знав, що відбувається з людиною без повітря. У таких випадках водолаз уже не рятує. Він знаходить і повертає тіло тим, хто чекає нагорі. Але навіть за такого розуміння робота не скасовувалася. Тарас повернувся до машини й пішов переодягатися, заздалегідь відчуваючи тягар того, що йому належало підняти з дна… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
