Дверцята шафи піддалися не одразу. Богдан Яремчук потягнув сильніше, і старі завіси озвалися протяжним скрипом, ніби кімната заперечувала проти його дотику. За дверцятами висіла світла випускна сукня доньки. Поруч — синій светр, потерті джинси з нерівними латками, кілька блузок, яких ніхто не знімав із вішаків уже двадцять два роки.
Він відвів очі до вікна. За склом туман повільно сповзав із лісистих висот і заповнював вулиці білястою імлою. Зі звичного краєвиду проступали тільки верхівки дерев, темний контур старої церкви та урвище над річкою. Колись Богдан любив такі ранки: місто ніби стихало, відгороджене від решти світу м’якою пеленою. Після зникнення Каті цей спокій став оманливим. Він нагадував йому, як легко знайоме місце може сховати людину й не повернути жодної відповіді.
Навесні 1990 року вісімнадцятирічна Катерина Яремчук вийшла з дому й не повернулася. Не було ні записки, ні прощального дзвінка, ні свідка, який упевнено сказав би, куди вона попрямувала. Пошуки охопили місто та околиці, а потім поступово звузилися до папки з вицвілими паперами. Для батьків же вони не закінчилися ні за місяць, ні за рік, ні через два десятиліття.
Кімната Каті весь цей час залишалася майже недоторканою. На стінах тьмяніли плакати, на столі лежали зошити, у склянці стояли висохлі фломастери. Навіть пил тут здавався частиною збереженого порядку. Богдан заходив сюди рідко й завжди ненадовго, наче боявся, що надто гучний крок зруйнує останнє місце, де донька ще була поруч.
— Треба починати, — промовив він, хоча переконував не кімнату, а себе.
Напередодні ввечері вони з Мариною довго сиділи на кухні. Спершу говорили про речі, потім замовкли, а наприкінці все ж вирішили: одяг віддати тим, кому він стане в пригоді, пам’ятні дрібниці залишити, решту прибрати на горище. Це не означало відмовитися від доньки. Вони просто більше не могли жити в домі, де одні замкнені двері щодня вимагали надії, на яку вже не лишалося сил.
Богдан розчинив вікно. Холодне повітря хитнуло фіранку й підняло з підвіконня сіру хмарку. Він закашлявся, протер очі й узявся складати одяг. Синій светр опинився в коробці для зберігання, хоча спершу він збирався його віддати. Випускну сукню Богдан лише зняв із вішака, провів долонею по тканині й повісив назад. Джинси з латками він довго тримав перед собою, згадуючи, як Катя не дозволяла матері виправити криві шви й запевняла, що так красивіше.
Кожна річ мала свій голос. Одна нагадувала про сімейну вечерю, друга — про суперечку, третя — про сміх через дрібницю. Щоб не застрягнути в цих спогадах, Богдан змушував себе діяти по черзі: пожертвувати, зберегти, відкласти. Коробки повільно наповнювалися, і сама ця проста робота втримувала його на поверхні.
Найважче виявилося торкнутися шкільного приладдя. У зошитах залишався швидкий почерк доньки, на полях — замальовки листя, схеми рослин, короткі зауваги до уроків. Катю вже прийняли до університету, де вона збиралася вивчати екологію. Вона говорила про майбутнє так упевнено, ніби це була кімната, до якої досить відчинити двері. Але двері зачинилися раніше, ніж вона встигла увійти.
Під стосом підручників Богдан помітив широку темну обкладинку. Він вирішив, що це довідник, змахнув пил і побачив тиснені літери. Випускний альбом.
Він завмер із книгою в руках. Одразу після зникнення ні він, ні Марина не могли дивитися на фотографії доньки поруч з однокласниками, яким судилося дорослішати, їхати, одружуватися, ростити дітей. Потім альбом загубився серед її речей, а роки зробили біль звичним, але не менш небезпечним.
Богдан сів на край ліжка й розгорнув обкладинку. Глянцеві сторінки тихо шаруділи під пальцями. Обличчя випускників змінювали одне одного, аж доки перед ним не з’явилася Катя. На портреті вона дивилася просто в об’єктив, ледь примружившись, ніби стримувала усмішку. У її погляді було спокійне очікування людини, впевненої, що все найважливіше ще попереду.
Він затримався на фотографії довше, ніж збирався. За ці роки образ доньки в пам’яті то ставав болісно виразним, то розпливався: забувалася точна інтонація, змінювався відтінок очей, губилися дрібні жести. Знімок повертав усе одразу — нахил голови, вперту лінію підборіддя, звичку всміхатися одним кутиком губ. Від цієї ясності було боляче, але вперше біль не змусив його закрити альбом.
— Два десятки років і ще два роки, — видихнув Богдан. — А я все вчуся згадувати тебе без страху.
Він торкнувся краю знімка й перевів погляд на сусідню фотографію. Ірина Мельник — найкраща подруга Каті. Колись вона майже жила в їхньому домі: залишалася ночувати, допомагала накривати на стіл, шепотілася з Катею до світанку. Після зникнення приходила часто, потім дедалі рідше, а якось перестала зовсім. Тоді Богдан не образився. Він розумів: чуже горе інколи ранить не менше за власне, і люди відступають не від байдужості, а тому, що не вміють витримувати біль.
Наприкінці альбому були анкети випускників. Богдан знайшов сторінку доньки. Катя дякувала батькам за підтримку, вчителям — за терпіння, а Ірині нагадувала повернути «Таємничий сад». Нижче стояла приписка: «Забудько, все одно люблю тебе назавжди».
Богдан усміхнувся, але усмішка одразу здригнулася. Саме так дівчата й розмовляли — ніжність ховали за піддражнюванням, ніби справжню прив’язаність не можна вимовляти без жарту. Він прочитав анкету Ірини, потім знову повернувся до згаданої книги. Катя з дитинства любила цей роман і збирала різні видання. Богдан тьмяно пам’ятав великий ілюстрований том, але не міг сказати, чи бачив його після зникнення.
Він переніс книги до вітальні, де не так пахло пилом, і почав розкладати їх на столі й підлозі. Підручники з природознавства, фантастичні романи, журнали про природу, старі збірки оповідань — потрібного видання не було. Тоді Богдан зазирнув у кінець альбому, де випускники записували адреси й телефони. Біля номера Ірини рукою Каті було виведено: «Дзвони хоч серед ночі».
Він набрав номер, заздалегідь розуміючи, що надія безглузда. Кілька гудків змінилися байдужим повідомленням: лінію давно відключено. Богдан повільно опустив телефон. Тієї ж миті грюкнули вхідні двері. Марина зайшла з пакетами, зробила кілька кроків і застигла серед коробок, розгорнутих книжок і розкладених журналів. Її обличчям промайнула тінь — спочатку здивування, потім тривога, а за нею той давній біль, який обоє навчилися приховувати навіть одне від одного…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
