— Богдане, що ти тут влаштував? — запитала Марина. Різкість у голосі з’явилася раніше, ніж вона встигла її стримати.
Він підвівся, притискаючи альбом до грудей.
— Розбирав Катину кімнату. Усе, як ми вирішили. Потім знайшов це й почав шукати одну книгу.
Марина поставила пакети на край столу, вільний від журналів. Її пальці рухалися з підкресленою акуратністю, ніби лад у дрібницях міг захистити від того, що відбувалося всередині.
— Ми домовлялися скласти речі й прибрати, а не розтягувати минуле по всьому дому. Я думала, сьогодні ми спробуємо зробити крок уперед. А ти знову опинився там, де був двадцять два роки тому.
— Я не починаю пошуки заново, — тихо заперечив Богдан. — Подивися на запис.
Він розгорнув альбом на сторінці доньки й показав рядок про «Таємничий сад».
— Катя позичила книгу Ірині. Серед її речей тому немає. Мені стало цікаво, чи повернула вона його.
Марина прочитала приписку. На мить її погляд пом’якшав, але потім вона відвела очі.
— Через стару книгу ти збираєшся тривожити Ірину? Вона теж втратила Катю. Може, їй знадобилися роки, щоб перестати прокидатися з цим ім’ям у голові.
— Не тільки через книгу. Ми давно нічого про неї не чули. Колись вона була для нас майже другою донькою.
— Саме тому не можна з’являтися до неї без попередження й змушувати все пережити ще раз.
Богдан закрив альбом, але не поклав його.
— Ти знаєш, де вона живе?
Марина взялася розкладати продукти, повернувшись до чоловіка боком.
— Іноді зустрічаю її в місті. Вона оселилася в житловому комплексі на околиці, у дальньому корпусі з блакитними дверима. Здається, дев’ята квартира.
Відповідь прозвучала як поступка, яку Марина не хотіла визнавати навіть перед самою собою.
— Я поїду сам, — сказав Богдан. — Запитаю про книгу, поговорю кілька хвилин і повернуся.
— Я не зможу поїхати з тобою. Не сьогодні. — Марина опустила банку на стіл і нарешті подивилася йому в обличчя. — Учора ми вирішили перестати чекати на диво. А твоя поїздка виглядає так, ніби ти знову шукаєш двері в минуле. Але втримувати тебе я не стану.
Вона кивнула на коробки.
— Я закінчу тут. Тільки не тисни на Ірину. Для неї Катя теж була сім’єю.
Богдан узяв ключі, телефон і альбом. Уже біля виходу він озирнувся. Марина обережно складала книги назад, проводячи долонею по кожній обкладинці. Провина кольнула його, однак за нею жило інше відчуття — навіть не надія, а неспокій, ніби невинний рядок у шкільній анкеті стосувався чогось, чого вони не помічали всі ці роки.
До околиці він дістався приблизно за двадцять хвилин. Туман рідшав, відкриваючи мокрі дахи й темні смуги лісу. Житловий комплекс складався з кількох невисоких корпусів, поставлених без видимого ладу. Біля одних дверей стояли горщики з квітами, на балконах інших сушилася білизна.
Усю дорогу Богдан подумки репетирував перші слова й щоразу відкидав їх як недоречні. Запитати про здоров’я після двадцятирічного мовчання здавалося лицемірством, одразу заговорити про Катю — жорстокістю. Що ближчою була зустріч, то ясніше він розумів: правильної фрази не існує, бо сама поява батька зниклої подруги вже повертала Ірину в минуле.
Богдан зупинив чоловіка, який протирав вікно на першому поверсі.
— Перепрошую, ви не знаєте, де живе Ірина Мельник?
— Дев’ята квартира, дальній корпус, — відповів той і вказав на будівлю з блакитними дверима. — Вона хороша жінка. Нікому в допомозі не відмовляє.
На другому поверсі Богдан знайшов потрібні двері. Кілька секунд він стояв із піднятою рукою, перш ніж постукати. Йому відчинила жінка років сорока. Світле волосся було торкнуте сивиною, біля очей з’явилися тонкі зморшки. Вона дивилася привітно, але зовсім його не впізнавала.
— Ви до мене?
Тільки тоді Богдан відчув, наскільки змінився сам.
— Ірино, це Богдан Яремчук. Батько Каті.
На її обличчі одне за одним проступили здивування, біль і тепла розгубленість.
— Богдане… Не може бути. Заходьте, будь ласка.
Квартира виявилася маленькою, але обжитою. На підвіконні тіснилися рослини, на дивані лежали яскраві подушки, на полиці стояло кілька фотографій. Ірина запропонувала каву й, поки готувала її біля вузької кухонної стійки, рухалася повільно, ніби намагалася за ці хвилини звикнути до несподіваного гостя.
— Що привело вас до мене після стількох років? — запитала вона, поставивши перед ним горнятко.
Богдан поклав на стіл альбом.
— Сьогодні ми з Мариною почали розбирати Катину кімнату. Я знайшов це. Уяви, за весь цей час жодного разу не наважився відкрити.
Ірина провела пальцями по обкладинці.
— Я добре його пам’ятаю. Ми писали там такі серйозні слова, ніби життя мало закінчитися разом зі школою.
Богдан розгорнув сторінку Каті.
— Тут вона нагадує тобі про «Таємничий сад». Книга залишилася в тебе?
Ірина винувато всміхнулася.
— Залишилася. Я постійно забувала її повернути, а Катя сміялася з мене. Після її зникнення вже нікому було нагадувати, а віддати книгу кудись іще я не змогла.
Вона опустилася перед низькою шафкою, перебрала кілька коробок і дістала пошарпаний том із потемнілим корінцем. Сторінки пожовкли, але барви на ілюстраціях майже не зблякли.
— Це майже все, що залишилося в мене від неї, — сказала Ірина, тримаючи книгу обома руками. — Ви не будете проти, якщо я збережу її?
— Ні. Катя дала її тобі. Отже, нехай буде в тебе.
Ірина все ж простягнула том Богданові. Він розгорнув книгу, провів пальцем по шорсткому обрізу. Між сторінками виявився складений журнальний аркуш. Богдан розгорнув його й побачив рекламну зйомку: кілька юних моделей в одязі, модному багато років тому. Один хлопець здався йому знайомим, хоча ім’я не згадувалося.
— Хто це?
Ірина нахилилася ближче. Її обличчям промайнуло ледь помітне напруження.
— Роман Кравець. Він навчався з нами в одному класі…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
