Катерина відчинила стулку старого комода й потягнулася до потайного відділення, схованого за акуратно складеною білизною. Пальці ковзнули по гладенькому дереву, обмацали кути, ще раз перевірили вузьку щілину. Там, де завжди лежав цупкий конверт, тепер було порожньо.
Вона завмерла, ніби тіло не встигало за думками. Серце боляче вдарилося об ребра, а тоді закалатало так швидко, що стало важко дихати.
— Ні… Не може бути, — прошепотіла Катерина.
Вона висунула шухляду до кінця, витягла стоси речей і кинула їх на ліжко. Заходилася перевіряти все знову: дно, бічні стінки, сусідні відділення. Рухи ставали дедалі різкішими, але конверт не з’являвся.
Катерина знову зазирнула в комод, хоча й розуміла, що це марно. Їй хотілося знайти просте пояснення: конверт провалився за шухляду, зачепився за тканину, опинився в іншому кутку. Та відділення залишалося порожнім, а гладеньке дно нічого не приховувало. Надія танула з кожною секундою.
Два мільйони сто тисяч. Їхні спільні заощадження. Два роки вони з Остапом відмовляли собі в усьому зайвому, відкладали кожну вільну копійку й уявляли день, коли зможуть зробити перший внесок за власне житло. Тепер від цієї мрії не залишилося навіть порожнього конверта.
Ноги раптом підігнулися. Катерина опустилася на підлогу біля комода й притиснула долоні до палаючого обличчя. Вона чудово пам’ятала вечір, коли востаннє перераховувала гроші. Майже тиждень тому розклала пачки на покривалі, кілька разів звірила суму, а потім повернула все до схованки. Помилитися вона не могла. Перекласти кудись і забути — теж.
— Остапе! — гукнула вона, але голос зірвався. — Остапе, йди сюди! Швидко!
Чоловік вибіг із ванної з мокрим волоссям і рушником на плечі. На щоці залишилася біла смужка піни, а в очах промайнув переляк.
— Що сталося? Ти так закричала, наче тут пожежа.
— Гроші зникли. Усі.
Остап зупинився посеред кімнати. Піна повільно поповзла до підборіддя, але він навіть не спробував її витерти.
— Наші заощадження? Ти впевнена?
— Я схожа на людину, яка жартує? — Катерина схопилася на ноги й указала на порожню схованку. — Кілька днів тому все було на місці. Я сама перераховувала кожну пачку.
Остап нарешті витер обличчя рушником, кинув його на край ліжка й насупився.
— Гаразд. Не кричімо й пригадаймо, хто заходив до квартири.
Катерина прикусила губу, перебираючи в пам’яті події останніх днів.
— Твій приятель Богдан приходив по дриль, але далі передпокою не заходив. Твої батьки були в неділю, але сиділи на кухні, а ти був поруч. Більше нікого.
— Зовсім нікого? Може, хтось із твоїх знайомих?
— Ні. Слідів зламу не було, замок залишився неушкодженим. Про схованку знали лише ми.
Остап підійшов до вікна й міцно стиснув край підвіконня. Кілька секунд він мовчав, наче заздалегідь здогадувався, що зараз почує.
— І що ти тепер думаєш? На що натякаєш?
Катерина відчула, як холонуть пальці. Підозра, яку вона намагалася відігнати від першої хвилини, уже стояла між ними. Залишалося тільки озвучити її, і дороги назад могло не бути…
