— Може, гроші взяв ти? — насилу вимовила вона. — Скажи чесно. Раптом у тебе проблеми, про які я нічого не знаю.
Остап різко відсахнувся, ніби вона його вдарила.
— Ти серйозно? Для кого, по-твоєму, я два роки відкладав? Я теж мріяв про цю квартиру.
— Тоді хто? — Катерина розвела руками, і в цьому русі було більше відчаю, ніж звинувачення. — Сторонні не приходили. Двері ніхто не зламував. Про це місце знали лише ми двоє.
Остап не відвів погляду. У його мовчанні Катерина бачила образу й розгубленість, але страх втратити заощадження заглушав усе інше. Їй здавалося, що правда зовсім поруч: варто лише натиснути — і чоловік зізнається. Та замість упевненості в ній зростав глухий, в’язкий відчай.
— Може, ти сама кудись переклала конверт і забула? — випалив він. — Або витратила частину, а тепер не хочеш зізнаватися?
Слова пролунали грубо. Остап одразу це зрозумів, але роздратування вже не давало зупинитися.
Катерина задихнулася від обурення. Їй здалося, що чоловік не просто захищається, а намагається зробити винною її. Вона схопила телефон із тумбочки й жбурнула в його бік. Телефон пролетів повз, ударився об стіну й упав на підлогу. Екран укрився павутинням тріщин.
— Іди геть! — закричала вона. — Не хочу тебе бачити!
Остап зблід, але сперечатися не став. Він підхопив куртку, вийшов у передпокій і так сильно грюкнув дверима, що з одвірка посипалася дрібна штукатурка.
Катерина залишилася серед висунутих шухляд, розкиданих речей і телефона з потрісканим екраном. Ще недавно вона думала лише про зниклі заощадження. Тепер же відчувала, що разом із грошима з дому зникло щось набагато крихкіше — довіра, яку вони роками вважали непорушною.
Вона повільно опустилася на край ліжка. У квартирі запала важка тиша, і кожен погляд на порожню схованку знову повертав її до того самого запитання: якщо не Остап, то хто…
