Надвечір мороз так скував ліс, що за шибками раз у раз лунав сухий тріск. Старі сосни, зігнуті під вагою снігу, наче скаржилися одна одній на холоднечу, а вітер бився в димар, намагаючись видмухнути з оселі останні крихти тепла. У домі Григорія Остаповича Кравченка панувала тиша. Лише потемнілий настінний годинник над дверима незворушно відлічував секунди, немов не помічав, що для сімдесятирічного господаря один день уже давно майже нічим не відрізнявся від іншого.
Старий підвівся з ослона, притримуючи долонею поперек, і підкинув у піч поліно. Вогонь жадібно лизнув березову кору, кімната на мить посвітлішала, та самотність від цього нікуди не поділася.
— Такого холоду й ворогові не побажаєш, — пробурмотів він. — У добрій господі нині навіть пса за поріг не виженуть.
Будинок стояв на далекому відлюдді, майже біля самої стіни лісу. Колись тут служив лісником прадід Григорія; після його смерті оселя довго пустувала, аж поки п’ять років тому Григорій Остапович не перебрався сюди остаточно. На той час він устиг поховати дружину, востаннє зачинити за собою двері невеликого медпункту, де пропрацював майже все життя, і збагнути одну неприємну річ: без пацієнтів і без коханої людини світ чудово дає собі раду.
Діти давно влаштувалися у великих містах. Телефонували рідко, здебільшого на свята, говорили поспіхом і щоразу майже те саме: питали, чи тримається батько, чи вистачає дров, чи не забув він випити ліки. Той відповідав, що все гаразд, і першим завершував розмову. Скаржитися не вмів, просити не хотів. Жив, їв, топив піч, іноді вибирався до селища — і дедалі частіше ловив себе на думці, що не живе, а просто поволі додивляється відведені йому роки.
Від цієї звичної тиші його рятував лише Сивий.
Два роки тому Григорій Остапович знайшов молодого вовка в браконьєрському капкані. Сталеві дуги глибоко розітнули звірові лапу, сніг довкола потемнів від крові, а сам бранець уже майже не опирався. Старий міг пройти повз, але руки досвідченого медика спрацювали раніше за розум. Він розтиснув капкан, перетягнув вовка до сараю, промив рану, наклав шви й кілька тижнів виходжував його, витрачаючи на ліки чималу частину пенсії. Коли звір одужав, Григорій навстіж відчинив двері й відійшов убік. Вовк пішов, не озирнувшись.
За три дні він повернувся. Відтоді час від часу з’являвся біля ґанку, брав шматок м’яса й знову розчинявся поміж деревами. Ручним він не став, не дозволяв ставитися до себе як до собаки, але визнавав старого. Цього було досить.
Тієї ночі удар у двері пролунав так, наче в дошки врізалася важка колода. Потім по дереву зашкребли кігті — швидко, наполегливо, без звичної обережності.
Григорій Остапович не злякався.
— Уже йду, не ламай хату, — пробурчав він, накидаючи стару овечу куртку.
На столі лежав залишений для гостя шматок жилавого м’яса. Старий узяв його, відсунув засув і відразу відступив: разом із хмарою морозної пари до хати ступив величезний вовк. На його шерсті іскрився сніговий пил, а жовті очі палали тривожно й незвично яскраво.
Зазвичай Сивий зупинявся на порозі. Сьогодні він уперше переступив його й увійшов до оселі.
— На, бери. Не бенкет, звісно, але живіт обдуриш.
Вовк навіть не повернув голови до м’яса. Коротко загарчав, метнувся до старого, вхопив зубами полу овечої куртки й потягнув до дверей.
— Ти що робиш? Відпусти! Порвеш же!
Сивий розтиснув пащу, відбіг до виходу й озирнувся. З його горла вихопилося не виття, а різкий хрипкий звук, майже собачий гавкіт. Потім звір знову підійшов, штовхнув Григорія лобом у коліно й знову кинувся до дверей.
За десятиліття роботи медиком старий навчився розпізнавати біль ще до того, як людина починала пояснювати, де їй болить. Тепер те саме безпомильне чуття підказало: у лісі сталася біда. Вовк не просив їжі, не шукав прихистку й не боявся морозу. Він кликав.
— Там хтось є? — тихо запитав Григорій Остапович. — У капкан потрапив? Поранений?
Сивий переступав із лапи на лапу й скиглив, не зводячи з нього очей.
На годиннику було далеко за північ. За стінами лютувала хуртовина, температура впала так низько, що виходити самому до лісу було б божевіллям навіть для молодого. Старий поглянув на піч, на тепле світло лампи, на приготовлену постіль. Здоровий глузд велів замкнути двері й дочекатися ранку.
Та Сивий знову смикнув його за ватяні штани, і в цьому відчайдушному русі було стільки страху, що Григорій Остапович перестав вагатися. Він дістав із комода ліхтар, запасні батарейки, сірники й ніж. Потім рука сама потягнулася до старої медичної сумки з вицвілим червоним хрестом. П’ять років вона лежала без діла, зберігаючи запах спирту, йоду та колишнього життя. Останньою зі стіни було знято двостволку.
— Ну що ж, — сказав старий, натягуючи зимові чоботи. — Показуй дорогу. Тільки не здумай потім удавати, ніби тобі просто закортіло прогулятися…
