Щойно Григорій Остапович вийшов на ґанок, вітер жбурнув йому в обличчя жменю крижаної крупи. Перехопило подих, очі засльозилися. Світло ліхтаря вихоплювало з хуртовини лише найближчі замети та важкі ялинові лапи, а все інше зникало в білій рухливій темряві.
Сивий не помчав уперед, як робив зазвичай. Він дочекався, поки старий зійде зі сходів, і лише тоді побіг до лісу, постійно озираючись. Якщо відстань між ними збільшувалася, вовк повертався, кружляв поруч і знову рушав власними слідами.
— Веди вже, раз підняв мене серед ночі, — видихнув Григорій, прикриваючи рота рукавицею.
Сніг сягав колін. Кожен крок вимагав зусиль, наче ноги доводилося витягати з густої глини. У попереку пекло, суглоби нили, серце забилося частіше й тепер важко гупало десь біля горла. Старий кілька разів зупинявся, вдаючи, що поправляє ремінь сумки, хоча насправді намагався віддихатися.
Проте разом із утомою в ньому прокидалася давно забута впертість. Колись він ходив до хворих пішки через ліси й поля, бо іншого медика поблизу не було. Ні дощ, ні бездоріжжя, ні нічний мороз не вважалися поважною причиною не прийти. Тіло постаріло, та внутрішнє почуття обов’язку перед людиною, що потрапила в біду, як виявилося, нікуди не зникло.
Хвилин за двадцять Григорій зрозумів, куди веде його вовк, і різко зупинився.
— Сивий! Стій!
Звір завмер на початку старої просіки. Далі земля спускалася в порослу ялинником низину, яку місцеві обходили навіть удень. Колись там стояла мисливська хатина. Багато років тому в ній знайшли повішеного єгеря, і відтоді довкола цього місця наросло стільки похмурих чуток, що люди воліли не перевіряти, де закінчується правда й починаються забобони. Казали, ніби птахи над низиною не співають, а звірі уникають її без видимої причини.
Тепер саме туди вів ланцюжок вовчих слідів.
— Не подобається мені це, — промовив старий, хоча розумів, що ніхто, крім Сивого, його не чує. — Зовсім не подобається.
Вовк повернувся, торкнувся гарячим язиком його рукавиці й знову побіг до спуску. Не проклятої низини він боявся. Він боявся, що людина поверне додому.
Григорій Остапович перехрестився неслухняними пальцями, поправив рушницю за плечем і рушив слідом.
Спуск виявився важчим за дорогу рівним лісом. Під свіжим снігом ховалася крига, ноги роз’їжджалися, а одного разу старий провалився майже до пояса й довго вибирався, спираючись ліктями на замет. У грудях пекло, у скронях пульсувало. Він уже почав сумніватися, чи вистачить сил повернутися, коли промінь ліхтаря зачепив темний край перекошеного даху.
Хатина виринула зненацька — низька, похилена, з проваленим краєм даху. Порожні вікна скидалися на сліпі очниці, стіни почорніли від часу й вологи. Вітер вільно гуляв крізь щілини, змушуючи старі колоди стогнати.
Сивий першим злетів на рештки ґанку. Він не гавкав, а тихо, майже жалібно скиглив і шкрябав двері передніми лапами.
Григорій спрямував туди ліхтар і завмер.
Упоперек входу було прибито дві дошки. Не сірі й потріскані від старості, а свіжі, світлі, з краплинами смоли. Металеві головки цвяхів блищали без жодної цятки іржі.
Хтось забив вхід до покинутої хатини зовсім недавно.
Старий підійшов ближче й провів пальцем по деревині. Дошки ще пахли сосною.
— Навіщо замикати порожню хату ззовні? — прошепотів він.
Відповідь з’явилася сама й була такою страшною, що холод пробрався під светр: дошки могли прибити не для того, щоб ніхто не ввійшов, а щоб той, хто вже перебував усередині, не вибрався.
Сивий учепився зубами в нижню поперечину, але лише здер тріску. Григорій озирнувся. Біля ґанку зі снігу стирчав іржавий металевий прут. Він прихилив рушницю до стіни, підхопив залізяку й загнав кінець під дошку.
— Відійди. Зараз спробуємо по-людському.
Він уперся чоботом у нижню колоду й навалився всім тілом. У стіні щось хруснуло, цвях зі скреготом вийшов із трухлявого дерева. Старий перепочив і натиснув знову. Дошка відлетіла в сніг. Друга піддалася швидше: страх і лють додали рукам сили, якої в них давно не було.
Звільнені двері повільно відчинилися всередину.
Із чорного отвору потягло пліснявою, сирою деревиною та ще якимось солодкавим, важким запахом, який Григорій надто добре пам’ятав із лікарняних палат. Так пахло там, де довго лежала безпорадна людина.
— Тут є хто-небудь? — гукнув він.
Відповіді не було.
Сивий прослизнув усередину, але зупинився за кілька кроків від входу й озирнувся, немов вимагав, щоб старий не зволікав. Григорій підняв ліхтар і переступив поріг. Промінь ковзнув закіптюженим перекриттям, розколотою піччю, купами сміття, а тоді вперся в дальній куток, де на старих нарах лежав безформний згорток.
Під брудною ватяною ковдрою щось ледь помітно ворухнулося.
Григорій зробив один крок, потім другий. З-під краю ковдри визирнула тоненька дитяча рука. Шкіра була майже білою, нігті відливали синявою.
Металевий прут випав із пальців старого й з оглушливим дзенькотом ударився об підлогу. Він кинувся до нар, упав навколішки й відкинув ковдру.
На брудному матраці, підтягнувши ноги до живота, лежала дівчинка років п’яти чи шести. На ній була дорога зимова куртка, розстебнута на грудях, а під нею — тонка піжама з ведмежатами. Обличчя мало сіруватий відтінок, губи потріскалися й запеклися кров’ю, вії не здригнулися навіть від світла.
— Хоч би жива, — прошепотів Григорій Остапович.
Він зірвав рукавицю й приклав пальці до її шиї. Шкіра була крижаною. Кілька нескінченних секунд він нічого не відчував, а потім під подушечками пальців озвався слабкий, майже невловимий поштовх. Тоді ще один.
Пульс був, хоча тримався на найтоншій нитці.
Старий підвів голову й лише тепер помітив поряд із нарами порожні пляшки та майже вишкрябані бляшанки з шинкою й паштетом. На перевернутій скриньці стояли запечатані пляшки води й кілька закритих банок, але ослаблені дитячі пальці не впоралися б із тугими кришками. Хтось привіз дівчинку до холодної хати, видавав їй їжу крихітними порціями, а потім зовсім недавно забив двері ззовні.
Це не скидалося на спалах люті. Усе було зроблено продумано, спокійно й моторошно розважливо. Дівчинку не збиралися вбивати відразу. Її просто прибрали подалі, наче незручну річ, яку поки що не наважилися остаточно викинути…
