— Підпиши, і тобі одразу повернуть паспорт, — сказав Амір так тихо, ніби боявся розбудити когось за стіною. Три години тому він присягався Анні, що ніколи не дозволить її принизити, а тепер стояв між нею та дверима спальні, не підводячи очей. На білому покривалі лежала синя тека, поруч — її телефон у руці Саміри й важка ручка із золотавим ковпачком.
Анна ще не встигла вийняти шпильки з волосся. Фата тягнула голову назад, тугий пояс сукні не давав вдихнути, а під ребрами поволі розростався холод. Вона подивилася на свекруху, потім на Набіля, старшого брата Аміра. Обоє сиділи біля вікна з таким виглядом, наче йшлося не про її документи, а про рахунок за вечерю, який затримувався.
З вітальні долинав шелест прибирання: хтось складав скатертини, дзвеніли келихи, коридором прокотили візок із зів’ялими квітами. Звичайні звуки свята, що добігало кінця, робили те, що відбувалося, ще страшнішим. Унизу напевно залишалися працівники й охорона, але Анна не знала, кому вони підпорядковуються і чи повірить бодай хтось жінці у весільній сукні, якщо родина назве її істеричкою.
— Навіщо вам мій паспорт? — запитала вона. Голос прозвучав слабше, ніж їй хотілося. — І чому двері замкнені? Саміро, поверніть телефон.
— Він у безпеці, — відповіла та. На її обличчі ще тримався бездоганний святковий макіяж, але довкола губ залягли жорсткі складки. — Сьогодні було багато людей. Завтра все оформимо, і речі повернуться до тебе. Ми виконали всі твої умови. Тепер ти виконай свої.
Анна розгорнула теку. На обкладинці дрібним шрифтом було зазначено: «Примірник підписанта». На першій сторінці стояло її ім’я, нижче — документ про призначення Анни керівницею нової дочірньої компанії, через яку збиралися рефінансувати родинний борг. Далі йшли особиста порука, згода відступити права вимоги за найбільшим контрактом студії, єдиною власницею якої була Анна, і заява про те, що всі попередні дії від її імені вчинялися добровільно. Студія не заробила б такої суми й за десять років.
Вона захлопнула теку й ступила до виходу. Амір не стримував її руками, лише відступив на пів кроку, затуливши собою електронну панель. Анна натиснула на ручку. Замок не піддався, а в грудях із глухим стуком розсипалося останнє виправдання: це не незручна родинна розмова, її справді замкнули…
