— Знаєш, Олесю, твої вимоги вже виходять за межі мого душевного комфорту, — ліниво протягнув Роман. — Я тобі не каса самообслуговування, щоб ти підходила й натискала потрібну кнопку.
Він із гидливою поважністю відсунув тарілку, на якій залишилися лише жирні сліди від двох свинячих відбивних. Ще хвилину тому Роман упорався з ними так швидко, ніби цілий день голодував, а тепер сидів перед дружиною з виглядом людини, яка щойно завершила переговори міжнародного рівня.
— Чоловікові необхідно відчувати, що його кошти належать йому, — провадив він, розвалившись на стільці. — Тобі щось знадобилося — зароби й купи. У мене свої плани.
Роман витяг зубочистку й заходився неквапливо колупатися в зубах. На меблевому виробництві, де він обіймав посаду менеджера середньої ланки, його робочий день минав серед накладних, переліків фурнітури й нескінченних таблиць. Проте кожного десятого числа він наче забував про це. Варто було зарплаті в дев’яносто п’ять тисяч надійти на картку, як постава в нього випростувалася, хода ставала важчою, а в голосі з’являлися поблажливі нотки великого власника капіталу.
У такі дні Роман неодмінно купував дорогу каву, з’являвся вдома в обновці й залишав на підлозі сліди від нових кросівок. Потім починалася та сама розмова про спільний бюджет. Раніше Олеся сідала навпроти й спокійно пояснювала, що світло, вода та інтернет самі себе не оплачують, а продукти не виникають у холодильнику за помахом чарівної палички. Після кількох кіл виснажливих перемовин чоловік діставав двадцять тисяч і кидав їх на стіл із таким трагічним зітханням, ніби розлучався із сімейною реліквією.
До наступної зарплати він називав себе головним годувальником, хоча виділеної суми ледве вистачало на м’ясо, сир та інші продукти, які з’їдав переважно він сам. Усе інше — комунальні рахунки, побутову хімію, зв’язок, бензин і великі платежі — оплачувала Олеся. Вона працювала старшою адміністраторкою в мережі стоматологічних клінік, заробляла майже вдвічі більше за Романа й довго воліла зберігати мир, а не влаштовувати сварки.
Але того вечора на столі стояла відкрита коробка з брендовими кросівками. Цінник свідчив, що на взуття пішла приблизно третина Романової зарплати. Напередодні Олеся сама оплатила річне страхування автомобіля, а на той день Роман уже встиг проїсти ту жалюгідну частку, яку великодушно вніс на харчування.
Вона поглянула на блискучу від жиру тарілку, а потім — на чоловіка. У пам’яті один за одним зринули оплачені рахунки, важкі пакети з продуктами, які вона раз у раз приносила додому, і нескінченні розмови, після яких Роман ще довго ходив із виглядом ображеного благодійника. Олеся раптом виразно відчула не злість, а втому: звичне прохання про справедливу частку щомісяця перетворювало її на прохачку у власному домі.
Сірий кіт Туман заскочив на підвіконня й чхнув у бік господаря з виглядом судді, якому давно все зрозуміло.
— Отже, тобі потрібна свобода розпоряджатися грошима? — тихо перепитала Олеся.
— Нарешті зрозуміла.
Роман підвівся, потягнувся так, що хруснули плечі, й поблажливо додав:
— Я вкладаюся у власний комфорт. А побут — твоя територія. Ти жінка, от і створюй затишок власним коштом. Я пішов грати, не відволікай.
Олеся не стала сперечатися. Вона лише провела його поглядом і повільно закрила коробку з кросівками. Цього разу принижуватися, просити й доводити очевидне вона більше не збиралася…👉Продовження — натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
