Дівчинка раптом здригнулася. Повіки піднялися, і Григорій побачив величезні темні очі. У них не було ані дитячої цікавості, ані звичайного страху перед незнайомцем. Лише випалена втома й порожнеча, надто доросла для такого маленького обличчя.
— Тихо, маленька. Я не скривджу тебе, — заговорив старий, намагаючись пом’якшити голос. — Мене звати Григорій. Раніше я лікував людей. Тепер і тобі допоможу.
Вона дивилася крізь нього й не кліпала.
Сивий одним стрибком опинився біля нар. Григорій підняв руку, збираючись відігнати звіра: вовча паща була майже біля самого дитячого обличчя. Та вовк не вишкірився. Він ліг уздовж дівчинки, притулився до неї теплим боком і заходився квапливо облизувати їй щоки, долоні та шию.
Обличчя дитини вперше змінилося. Губи здригнулися. З величезним зусиллям вона підняла руку й запустила пальці в густу шерсть на вовчому загривку.
— Со… ба… — ледь чутно видихнула вона.
Потім притулилася до звіра й заплющила очі. По скронях потекли сльози — без крику, без істерики, тихо й безперервно. То були сльози не болю, а полегшення.
Григорій Остапович сидів на брудній підлозі й поступово усвідомлював те, що ще хвилину тому здалося б неможливим. Сивий знав дівчинку. Перш ніж двері забили свіжими дошками, вовк, напевно, пробирався всередину й лягав поряд у найхолодніші години. Тепер прохід перекрили, і звір подався по людину. Тієї миті Григорієві здавалося, що саме Сивий був єдиною істотою, якій дитина по-справжньому довіряла.
У старому здіймалася важка лють. Не гаряча, не криклива — та, що робить думки напрочуд ясними. Той, хто прибив ці дошки, розраховував на мовчання лісу. Він помилився.
Григорій освітив підлогу, і в пилюці блиснув невеликий предмет, що випав із кишені куртки. Він підняв золоту шпильку. Річ була важкою, дорогою, прикрашеною крихітним гербом — ведмедем, що став на задні лапи. На звороті тонкою в’яззю було вигравіювано: «Моїй принцесі. Від тата — з любов’ю».
Цей знак старий упізнав. Його друкували на рекламних щитах уздовж дороги й на пакетах із подарунками, які роздавали перед виборами. Герб належав родині Романа Даниловича Гнатюка, голови місцевої адміністрації, людини, яка полюбляла говорити з трибуни про вірність рідному дому та святість батьківського обов’язку.
Краї шпильки вп’ялися Григорієві в долоню.
— З любов’ю, кажеш, — тихо промовив він. — Дивна ж у тебе любов, Романе Даниловичу.
Біля перевернутої скриньки він помітив тонку теку, прикриту шматком мішковини. Усередині лежали аркуші з датами, короткими позначками про воду, їжу та стан «об’єкта», а також кілька світлин. Під одним із записів стояв підпис лікаря приватної клініки. Розбиратися було ніколи. Старий засунув теку до потайного відділення медичної сумки, сховав шпильку в кишеню й нахилився до дівчинки.
Вона майже нічого не важила. Він загорнув її в ковдру, підняв на руки й відчув, якою легкою може стати дитина, яку довго морили голодом.
— Ходімо, доню. Тут ти більше не залишишся.
Сивий зіскочив із нар і першим рушив до виходу. На порозі він обернувся до темної кімнати, настовбурчив шерсть на загривку й глухо загарчав, ніби попереджав невидимого ворога, що здобич у нього відібрали.
Зворотна дорога стала для Григорія нескінченним випробуванням. Тепер вітер бив у спину, але глибокий сніг не відпускав ніг. Дівчинка була легкою, проте старий ніс не лише її — разом із маленьким тілом на його плечі лягла відповідальність, від якої вже не можна було відмовитися. Кілька разів він зупинявся, притискаючи згорток до грудей, і прислухався до слабкого дихання.
Сивий постійно повертався. Торкався носом його коліна, зазирав в обличчя, знову біг уперед і прокладав шлях крізь замети.
Коли нарешті показався темний силует будинку, Григорій уже ледве переставляв ноги. Він штовхнув двері плечем, увійшов у тепло й лише дивом не опустився просто на підлогу.
— Усе, приїхали, — прохрипів він, вкладаючи дівчинку на диван. — Тут піч. Тут ніхто не заб’є двері дошками.
Дитина не відповідала. Її очі металися кімнатою: старий буфет, в’язки сушених трав, закіптюжені балки, лампа під абажуром. Навіть тепло вона сприймала насторожено, наче новий дім міг виявитися ще однією пасткою.
Григорій вимив руки господарським милом — звичка, що пережила і роботу, і самотність. Потім обережно зняв із дівчинки куртку. Що далі він оглядав її, то дужче стискалися його губи.
Під тонкою піжамою проступали ребра. Живіт запав, м’язи майже зникли, на п’ятах і ліктях з’явилися перші сліди тривалого нерухомого лежання. Синців не було: дівчинку, схоже, не били. З нею вчинили інакше — майже перестали годувати, перестали випускати й поволі відучували від самої думки, що вона комусь потрібна.
Пульс залишався слабким. Шкіра була сухою, дихання — поверховим. На шиї Григорій виявив старий тонкий шрам, що заходив за вухо. Операцію зробили давно, але яку саме й з якої причини, без обстеження визначити було неможливо.
— Спробуй сказати «а», — попросив він, показуючи губами.
Дівчинка лише дивилася на нього, наче не розуміла, чого від неї хочуть. Рот залишався міцно стуленим.
Старий розчинив у теплій воді трохи меду й підніс кухоль до її губ. Вона почала пити жадібно, захлинаючись і стукаючи зубами об метал.
— Повільніше. Потроху, — умовляв він, відводячи кухоль після кількох ковтків. — Одразу багато не можна.
Сивий підійшов до дивана. Дівчинка миттю потягнулася до нього, обхопила величезну голову й зарилася пальцями в шерсть. Її дихання стало рівнішим. Вовк поклав морду їй на коліна й завмер, не зводячи очей зі старого.
Григорій сів навпроти. Перед ним були двоє, кого людський світ визнав зайвими: дикий хижак і дитина в дорогому одязі. Вони довіряли одне одному більше, ніж людям.
Чутки про родину Гнатюка старий чув і раніше. Кілька років тому казали, що його молода дружина Ярина народила дівчинку, але дитину майже ніхто не бачив. Згодом почали перешіптуватися про тяжку хворобу, якесь вроджене порушення, а потім розмови вщухли. Ярина надовго їздила лікувати нерви, а Роман Данилович і далі з’являвся на плакатах поруч зі старшим сином — успішним підлітком від першого шлюбу. Ідеальна родина для публіки здавалася бездоганною. Незручну доньку, схоже, викреслили з цієї картини.
Григорій увімкнув старий радіоприймач, сподіваючись наповнити кімнату звичайними голосами. Крізь перешкоди долинув запис місцевих новин. Диктор повідомив, що голова адміністрації відкрив новий дитячий садок, а потім прозвучав сам Роман Гнатюк, упевнено розмірковуючи про обов’язок дорослих перед дітьми.
Як Григорій згодом дізнався з теки, дівчинку звали Олесею. Тепер вона здригнулася так сильно, наче її вдарили. Затулила вуха, зіщулилася й почала ритмічно розгойдуватися, не відводячи погляду від радіоприймача.
Григорій висмикнув штепсель із розетки.
Тиша повернулася, але страх із дитячих очей не зник.
— Усе, — твердо сказав він, укриваючи її своєю овечою курткою. — Цей голос сюди не дістанеться. Я поруч. Сивий поруч. Тепер ми разом.
Він вийшов на ґанок по дрова й одразу помітив біля хвіртки вузькі сліди лиж. Їх майже замело свіжим снігом, але вони були зовсім недавніми. Хтось стояв біля паркану й дивився на освітлені вікна, поки старий оглядав дитину.
Григорій Остапович довго вдивлявся в темний ліс. Отже, таємниця вже перестала бути таємницею, а ніч лише починалася…
