Ранок просочився у вікна тьмяним сірим світлом. Хуртовина вщухла, залишивши по собі нерухомий білий ліс і замети майже до пояса. Григорій не склепив очей. Він сидів у кріслі з рушницею на колінах, дослухався до кожного шереху й подумки раз у раз повертався до лижних слідів біля паркану.
Олеся спала на дивані, згорнувшись під ковдрами. Сивий лежав поряд, щільно притулившись до неї боком. Коли старий підводився підкинути дров, вовк розплющував одне око, стежив за ним і знову опускав голову на лапи. Він наче заступив на нічну варту й не збирався залишати свій пост.
На світанку Григорій ухвалив рішення. До ранку він міг лише зігрівати дівчинку, давати їй воду маленькими ковтками й стежити за диханням. Тепер були потрібні легка їжа, чиста вода, вітаміни та перев’язувальні матеріали. Звертатися до місцевої лікарні він боявся: люди Гнатюка могли дізнатися про Олесю раніше за лікарів. Домашніх запасів вистачило б лише на день, а чекати було не можна.
— Мені доведеться сходити до селища, — сказав він Сивому, застібаючи овечу куртку. — Нікого не впускай. Навіть якщо говоритимуть лагідно.
Вовк підвів голову й довго дивився на нього. Григорій чомусь не сумнівався, що той зрозумів.
Він зачинив віконниці, для годиться навісив зовні замок і став на широкі мисливські лижі. Дорога до селища забрала близько години. Старий так поспішав, що дістався магазину з мокрою спиною й серцем, яке шалено калатало.
Усередині пахло хлібом, пральним порошком і дешевим тютюном. Біля прилавка стояли дві літні жінки, а місцевий нероба Петрик за звичкою випрошував у каси випивку в борг. Та увагу Григорія відразу привернув не товар.
Над полицею з консервами висів новий глянцевий плакат. Роман Гнатюк усміхався з нього бездоганно й упевнено. Поряд стояла Ярина в елегантній сукні, а між ними — високий підліток у спортивній формі, старший син голови. Під світлиною великими літерами було надруковано: «Міцна родина — надійне майбутнє».
У кишені старого холодно озвалася золота шпилька.
— Григорію Остаповичу, ви так на плакат дивитеся, наче там святий образ, — озвалася продавчиня Оксана.
— Милуюся, як гарно люди живуть, — відповів він і підійшов до прилавка.
Одна з покупчинь одразу пожвавішала:
— Учора показували відкриття садочка. Добре говорив. Дітей любить.
— А дружина в нього все хворіє, — додала друга. — Кажуть, нерви зовсім розхиталися, то в клініці, то за кордоном.
Григорій промовчав. Тепер він здогадувався, чим могли бути розхитані ті нерви.
— Оксано, дай мені манної крупи, чистої води й дитячого пюре. М’ясного та яблучного, банок десять. Ще молока й трохи масла — на потім.
У магазині запала незвична тиша. Петрик перестав канючити, жінки водночас повернули голови.
— Дитячого? — перепитала продавчиня. — Ви кого, немовля годувати надумали? Ваші онуки сюди роками не приїздять.
Григорій заздалегідь вигадав відповідь.
— Шлунок зовсім здав. Лікар наказав їсти все перетерте. Та й зуби вже не молоді. От і вирішив спробувати.
Оксана хмикнула, але банки дістала. Поки вона складала покупки, старий відчував на спині цікаві погляди. До вечора все селище знатиме, що самотній пенсіонер накупив дитячого харчування. Довго приховувати дівчинку однаково не вдасться.
Він розрахувався, склав продукти до наплічника й поквапився надвір.
Біля ґанку стояв чорний позашляховик. Поряд курив високий широкоплечий чоловік у камуфляжі. В окрузі його знали на прізвисько Вепр. Він керував особистою охороною Гнатюка, рідко підвищував голос і тому лякав дужче за тих, хто любив кричати.
— Здоров, діду, — промовив він, випускаючи дим.
— І ти не хворій.
Григорій спробував пройти, але Вепр ліниво посунувся й заступив дорогу.
— Чув, ви до покинутої низини ходите.
Серце старого важко вдарилося, та обличчя він утримав незворушним.
— Мало що люди плетуть.
— Авжеж. Тільки місце там небезпечне. Ями, старі колоди, звірина. Впадете — шукати ніхто не стане.
Вепр поклав долоню йому на плече. На вигляд жест був майже дружнім, але пальці стиснули так, що заболіла кістка.
— Бережіть здоров’я, Григорію Остаповичу. У вашому віці воно особливо крихке.
Він відступив, дозволяючи пройти.
Старий не відповів. Діставшись лижні, він помчав із такою швидкістю, якої не розвивав уже багато років. Тепер сумнівів не залишилося: люди Гнатюка знали про нічний похід. Можливо, стежили за ним від самого будинку, а біля магазину чекали, щоб переконатися, що він знайшов дитину.
У лісі йому вчувався гул двигуна. Гілки чіплялися за наплічник, сніг набивався в зимові чоботи, дихання виривалося хрипами. Він повторював подумки одне: встигнути.
Коли поміж деревами показався дах будинку, Григорій одразу побачив розчинені ворота. На снігу біля ґанку відбилися широкі гусениці снігохода. Двері були відчинені…
