— Сивий! — закричав він, скидаючи лижі. — Олесю!
У відповідь озвався лише скрип дверей на вітрі.
З рушницею в руках старий увірвався до кімнати. Стіл лежав перекинутий, диван було зсунуто, кухоль розбито. На мостинах темніла свіжа кров.
Ні дівчинки, ні вовка не було.
Із льоху долинуло глухе гарчання. Ляда ледь помітно піднялася й знову опустилася.
Григорій рвонув її на себе. Унизу, поміж мішками з картоплею, спалахнули жовті очі. Сивий стояв, затуляючи собою дальній куток, а за його спиною сиділа Олеся, обхопивши коліна й тремтячи всім тілом. На вовчій морді блищали темні краплі.
— Свої, Сивий. Це я.
Вовк утягнув повітря, упізнав запах і перестав гарчати. З його горла вихопилося коротке скривджене скиглення, наче він нарешті дозволив собі поскаржитися.
Григорій спустився, взяв дівчинку на руки й відчув, як вона вчепилася в його комір.
— Усе. Вони пішли. Ти ціла.
Нагорі старий оглянув кров. Судячи з кількості й бризок, Сивий глибоко роздер непроханому гостеві ногу. Сам вовк теж був поранений: на передній лапі виднівся довгий неглибокий поріз від ножа, а в стельовій балці чорніла свіжа пробоїна від кулі.
Нападник прийшов один, не сподіваючись зустріти в будинку вовка. Він устиг вистрілити, замахнувся ножем і втік, залишаючи за собою кривавий слід. Але невдовзі мав повернутися не сам.
Григорій підпер двері товстим брусом, завісив вікна ковдрами й дужче розтопив піч. Потім обробив рану Сивого й дав Олесі кілька ложок яблучного пюре.
Вона їла без жодного виразу, дивлячись лише на вовка. Потім несподівано злізла з дивана й підійшла до вікна. Відсунувши край ковдри, провела пальцем по інею.
На склі з’явився нерівний квадрат. Усередині — маленька цятка, упоперек — часті смуги, схожі на ґрати. Поряд дівчинка намалювала велику зубату морду.
— Це дім, де тебе тримали? — запитав старий.
Олеся повільно кивнула.
— А це Сивий? Він приходив до тебе?
Ще один кивок.
Вона побачила зелену пляму антисептика на вовчій лапі, присіла поряд і обережно торкнулася шерсті.
— Бо… — видихнула дівчинка.
Григорій завмер.
— Що, люба?
Олеся ковтнула, наче кожен рух горла вимагав зусиль.
— Бо… боляче.
Перше виразне слово, яке вона вимовила, було не про власний холод і не про голод. Вона говорила про рану друга.
— Загоїться, — відповів старий, відчуваючи, як защипало очі. — У нього загоїться. І в тебе теж.
Закінчивши перев’язку, Григорій знову ввімкнув радіоприймач, сподіваючись почути місцеві новини. Тиху музику раптом перервав тривожний сигнал. Диктор повідомив, що в сусідньому поселенні зникла п’ятирічна дівчинка, а Роман Гнатюк оголосив винагороду й особисто очолив пошуки.
Григорій повільно випростався. Шукати пропонували далеко звідси, в іншому напрямку. Усі поліцейські, добровольці та журналісти підуть хибним слідом. Тут натомість стане тихо — настільки тихо, що ніхто не почує ні двигунів, ні пострілів.
Він поглянув на шість набоїв у старому патронташі й зрозумів: наступний візит буде вже не розвідкою, а зачисткою…
