— Збираємося, — сказав Григорій. — Негайно. У лісі в нас принаймні є шанс.
Він уже потягнувся до наплічника, коли над дахом виник тонкий механічний гул. Звук швидко наблизився й завис просто над подвір’ям — настирливий, рівний, схожий на дзижчання величезної комахи.
Старий обережно відігнув край ковдри на вікні. У сутінковому небі висіла маленька чорна машина з миготливим червоним вогником.
— Дрон, — видихнув він. — Отже, знайшли…
Тепер будь-який вихід із будинку відразу помітять. На апараті міг бути тепловізор, який засік би їх одразу після виходу. Тікати через ґанок було однаково, що підняти над собою сигнальний прапор.
Олеся знову затулила вуха долонями. Монотонний гул явно пробуджував у ній колишній жах. Сивий, навпаки, майже не дивився вгору. Він метався біля дальньої стіни, шкрябав підлогу поблизу старої дубової скрині й пирхав, утягуючи повітря з вузької щілини.
— Не до мишей зараз, брате, — роздратовано кинув Григорій.
Вовк коротко гавкнув і з подвоєною силою зашкріб дошки.
З-за скрині тягнуло слабким холодним протягом.
У пам’яті старого зринула давня розмова з прадідом, який колись служив у цьому будинку лісником. Той любив повторювати, що справжня нора завжди повинна мати два виходи, інакше вона перетворюється на могилу. За родинними переказами, у будинку колись таємно зберігали крам, а під фундаментом існував хід до яру.
— Лаз, — прошепотів Григорій.
Він навалився плечем на скриню. Важкі меблі, напхані старими книжками та одягом, спершу не зрушили з місця. Сивий уперся поруч лапами, старий напружився знову, і скриня зі скреготом поповзла підлогою. Під нею виявилися широкі потемнілі дошки. На одній збереглося неглибоке заглиблення для пальців.
Григорій підважив її ножем. Мостина піднялася, відкриваючи чорний провал, звідки війнуло сирою землею. Вузький тунель круто спускався під фундамент і мав виходити до заростей у яру, приблизно за пів сотні метрів від будинку.
— Дякую тобі, старий хитруне, — пробурмотів Григорій, згадуючи прадіда.
Дзижчання над дахом змінилося. До нього долучився низький гуркіт двигунів. За вікном поміж деревами з’явилися фари: просікою наближався позашляховик, слідом їхали два снігоходи.
— Олесю, сюди.
Дівчинка побачила темну яму й відсахнулася. Її обличчя зблідло, ноги вперлися в підлогу. Для дитини, яку тримали під замком, підземна темрява була страшнішою за будь-які слова.
— Там вихід, — швидко пояснив старий. — Тут нас уб’ють. Розумієш? Треба повзти.
Олеся замотала головою.
Тоді Сивий підійшов до неї, лизнув у щоку й першим стрибнув униз. Із глибини долинуло коротке гавкання. Дівчинка схлипнула, заплющила очі й опустилася в лаз слідом за вовком.
Григорій передав униз наплічник, рушницю та медичну сумку. На столі залишалася відкрита банка пюре, у печі горів вогонь — усе мало створювати враження, що втікачі ще в будинку. Старий спустився останнім і обережно повернув мостину на місце.
Темрява зімкнулася довкола миттєво. Тунель був розрахований на худорлявого молодого чоловіка, а не на старого у важкій овечій куртці. Григорій повз на ліктях, чіплявся плечима за земляні стіни, відчував, як за комір сиплеться пісок. Попереду чулося дихання Сивого й тихі схлипування Олесі.
— Не зупиняйся, дівчинко. Тримайся за нього.
Над головою глухо вдарили вхідні двері. Почулися важкі кроки, тріск меблів, грубі голоси.
— Піч тепла! Вони тут! — долинуло крізь землю.
Потім загриміла ляда звичайного льоху.
— Порожньо! Слідів від будинку немає!
Гаркнув Вепр:
— Шукайте краще. Дрон увесь час висів над дахом. Вони не могли зникнути.
Григорій повз далі, хоча груди стиснула паніка. Здавалося, стеля опускається, повітря закінчується, а прохід із кожним метром стає вужчим. Потім попереду зблиснуло сіре світло. Сивий уже вибрався назовні й розгрібав лапами сніг, розширюючи вихід.
Олеся вислизнула першою. Старий протиснувся слідом і впав у глибокий замет. Морозне повітря обпекло легені, але після земляної задухи здалося солодким.
Вони опинилися в яру, приховані схилом і густими кущами. До будинку було не більше сімдесяти метрів. Григорій обережно підвівся.
На подвір’ї стояли озброєні люди. Вони перевіряли сарай, проколювали жердинами копицю, світили під ґанок. На сходах Вепр розмовляв телефоном.
— Так, Романе Даниловичу. Порожньо. Ні, слідів теж немає… Зрозумів.
Він прибрав телефон і махнув рукою.
— Годі шукати. Наказ — нічого не залишати. Підпалюйте…
