Богдан швидко перегорнув альбом і знайшов випускний портрет Романа. Тепер пам’ять повернула худого юнака з бездоганною зачіскою і звичкою дивитися на оточення так, ніби шкільні коридори належали йому.
— Отже, він уже тоді знімався?
— Іноді. Для реклами, каталогів, підліткових журналів. Роман дуже пишався своєю зовнішністю. Наскільки знаю, він і зараз іноді знімається, а ще запустив власну лінію одягу.
Богдан порівняв фотографію в альбомі з журнальною сторінкою.
— Марина колись казала, ніби ти з ним зустрічалася.
Ірина випросталася так різко, що ложка дзенькнула об блюдце.
— Я? Ні. Він ніколи мені не подобався. Зате певний час був близький із Катею.
Богдан підвів погляд.
— Із моєю Катею?
— Усе почалося на початку останнього шкільного року. Спершу здавалося, що Роман просто захопився нею. Потім ми обидві зрозуміли, яким він буває, і вирішили триматися від нього подалі.
— Чому ми з Мариною нічого не знали?
Ірина завагалася, збираючи думки.
— Я вважала, що між ними все закінчилося майже одразу. Катя перестала про нього говорити, а я не стала розпитувати. Тепер розумію, що це ще нічого не означало.
Вона відвела погляд до вікна. За склом туман уже розвіявся, але Ірина дивилася так, ніби намагалася розгледіти в ньому давній шкільний коридор.
— Кілька разів я бачила їх удвох у класі, — продовжила вона. — Вони розмовляли тихо, стояли надто близько для людей, які нібито уникають одне одного. Це дивувало мене, бо ми з Катею вже вирішили: Романові не можна вірити.
— Вона питала тебе про нього?
— Так. Хотіла знати, чи здатна така людина змінитися, якщо хтось буде поруч. Питала, чи не засудили ми його надто поспіхом. Одного разу попросила проїхати повз його дім — їй хотілося побачити, де він живе. Тоді я не пов’язала ці речі. Катя завжди намагалася знайти хороше навіть у тих, від кого інші відверталися.
У Богдана всередині повільно наростала тривога.
— Про це знало слідство?
— Я розповіла все, що пам’ятала. Нас допитували окремо, Романа теж. Але на момент зникнення Катя відкрито зустрічалася з Максимом Бондаренком, тому спершу всі дивилися на нього.
— Пам’ятаю, — похмуро озвався Богдан. — Максим приходив до нас, забирав її на прогулянки. Ми самі підозрювали його, доки алібі не підтвердилося.
— Невдовзі після цього він поїхав. Думаю, не витримав розмов. Навіть коли людину офіційно виключили з підозрюваних, місто й далі шепотілося за її спиною.
Богдан знову подивився на вирвану сторінку.
— Як сторінка з Романом опинилася в Катиній книзі?
Ірина вперше від початку розмови тихо засміялася, але сміх швидко згас.
— Це був її улюблений журнал. Я так злилася на Романа, що вирвала сторінку з його фотографією. Катя склала аркуш і сказала: «Нехай хоча б закладкою послужить — більшого він не заслуговує». Так цей аркуш і залишився в книзі.
Пояснення було простим, майже смішним. І все ж Богдан думав не про закладку. Його не відпускали таємні розмови, Катині запитання і прохання проїхати повз чужий дім.
— Ти знаєш, де Роман живе зараз?
Ірина взяла телефон.
— Минулими вихідними в нього збиралися випускники. Я не пішла, але адресу надсилали в спільний чат.
Вона знайшла повідомлення й показала екран. Богдан попросив переслати адресу, після чого вони обмінялися номерами.
— Ви думаєте, він може бути пов’язаний зі зникненням? — запитала Ірина, стишивши голос.
— Я поки нічого не стверджую. Але хочу, щоб слідство заново оцінило те, що їхнє спілкування не обмежувалося випадковими розмовами. З Максимом Катя нічого не приховувала. А Роман чомусь залишився за межами нашого життя.
Богдан підвівся. Ірина провела його до дверей і затримала пальці на його рукаві.
— Передайте Марині, що я часто про неї згадую. І дякую за книгу.
— Бережи її, — відповів Богдан. — Думаю, Катя хотіла б саме цього.
Надворі стало світліше. Богдан сів у машину, поклав альбом поруч і не одразу повернув ключ. Він дізнався небагато: давня симпатія, кілька прихованих розмов, адреса колишнього однокласника. Але всередині ожило відчуття, яке він сподівався ніколи більше не пережити, — болісне очікування дзвінка, здатного змінити все.
Він набрав номер Сергія Левченка, слідчого, який колись займався справою Каті. Той давно вийшов на пенсію, але й далі жив у місті. У слухавці ввімкнувся автовідповідач. Богдан прибрав телефон і подивився на адресу, яку надіслала Ірина.
Йому слід було повертатися додому. Марина залишилася сама серед коробок, а він обіцяв, що сьогоднішній день буде присвячений не пошукам, а прощанню. Богдан завів двигун і кілька разів повторив, що лише проїде повз будинок Романа. Не стукатиме, не ставитиме запитань, тільки побачить місце — й одразу повернеться…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
