Район виявився тихішим і заможнішим за звичні Богданові квартали. За невисокими огорожами тягнулися рівні газони, на вологих доріжках блищали краплі, а будинки стояли далеко один від одного. Особняк Романа вирізнявся навіть серед них: два поверхи, широкий сад, відчинені ворота й напівкругла під’їзна доріжка перед ґанком.
Богдан зупинився на іншому боці вулиці, трохи далі від входу. Кілька хвилин він сидів, почуваючись безглуздо. Що він сподівався побачити ззовні? Дім нічого не міг розповісти про шкільні розмови двадцятидворічної давнини. Він уже потягнувся до ключа, щоб поїхати, коли вхідні двері відчинилися.
На ґанок вийшли чоловік і жінка. У подорослішалому обличчі Богдан без зусиль упізнав юнака з альбому. Романові було близько сорока, однак він зберіг доглянуту привабливість і впевнену поставу людини, звиклої справляти враження. Він провів гостю до автомобіля, поцілував її в щоку й дочекався, поки машина зникне за поворотом.
Повертаючись до будинку, Роман подивився через дорогу. Його погляд зупинився на Богдановому автомобілі. Плечі одразу напружилися, очі звузилися. Тільки тепер Богдан згадав, що скло не затемнене й спостерігача видно так само добре, як і того, за ким він спостерігає.
Далі сидіти було безглуздо. Богдан заглушив двигун, вийшов і підійшов до відчинених воріт.
— Добрий день. Ви Роман Кравець?
Чоловік не відповів на привітання.
— Хто ви такий? І чому сиділи навпроти мого будинку? Ви з преси?
Запитання прозвучало не насторожено, а майже вороже.
— Перепрошую, я не хотів втручатися у ваше життя. Мене звати Богдан Яремчук. Я батько Катерини Яремчук. Ви навчалися разом. Вона зникла двадцять два роки тому.
При імені Каті обличчя Романа змінилося. Не стало м’якшим — навпаки, ніби за очима миттєво зачинилися двері.
— Що вам від мене потрібно?
Холодність відповіді приголомшила Богдана. Він очікував ніяковості, розгубленості, навіть роздратування, але не такого миттєвого відторгнення. На ім’я Каті Роман відреагував без болю й без помітного здивування — так людина реагує на загрозу, до якої внутрішньо готувалася багато років.
— Я дізнався, що нещодавно тут зустрічалися випускники. Сьогодні мені розповіли, що ви з Катею певний час були близькі. Я намагаюся зрозуміти, що відбувалося з нею перед зникненням.
— Це Ірина вам наговорила?
Ім’я подруги він вимовив різко, з явним роздратуванням.
— Неважливо, хто сказав. Я не прийшов звинувачувати вас. Мені потрібні лише спогади.
— Свої свідчення я дав ще тоді. Я не був її хлопцем, нічого їй не обіцяв і до зникнення стосунку не маю.
Богдан уважно подивився на нього.
— Я не казав, що ви зустрічалися. Сказав лише, що спілкувалися ближче, ніж знали інші.
Роман на мить завмер, потім надто швидко всміхнувся.
— Якщо ми й розмовляли, то про дрібниці. Я міг попросити в неї грошей у борг або допомоги із завданням. Усе повертав. Жодних конфліктів між нами не було.
Слова звучали недбало, але тіло їм суперечило. Роман переступав з ноги на ногу, озирався на сусідні вікна, то стискав, то розтискав пальці.
— Чому ви з’явилися зараз? — запитав він. — У мене компанія, клієнти, репутація. Мені не потрібні люди біля воріт і нові чутки про зниклу однокласницю.
— Я її батько, а не журналіст.
— Тоді тим більше йдіть.
Роман розвернувся до будинку.
— Мені нічого додати про вашу доньку, — кинув він через плече й швидко зник за дверима.
Богдан залишився біля воріт. Найбільше його тривожила не грубість, а страх, що проступав крізь роздратування. Звичайне запитання викликало таку реакцію, ніби Романові пред’явили доказ провини. Дорослий, успішний чоловік захищався від спогаду про вісімнадцятирічну дівчину з майже панічною поспішністю.
У машині Богдан помітив, що в нього тремтять руки. Марина просила не роз’ятрювати старі рани, а він уже підстерігав чужу людину біля дому.
— Що я роблю… — прошепотів він, стиснувши кермо.
Він поїхав, змушуючи себе шукати розумне пояснення. Роман міг злякатися повернення давньої історії. Будь-кому було б неприємно побачити біля воріт батька зниклої дівчини. Але погляд, яким той перевіряв вікна, і його поспішне «я не був її хлопцем» не відпускали.
Додому Богдан не повернув. Майже машинально він зупинився біля місцевого похоронного бюро. Якщо вони з Мариною справді збиралися прийняти, що Катя не повернеться, слід було подумати про поминальну церемонію — хай без могили й тіла. Жінка за стійкою вислухала його, передала кілька брошур і м’яко пояснила можливі варіанти.
Богдан подякував і вийшов. Він уже відчинив дверцята машини, коли на іншому боці вулиці побачив Романа. Той прямував до господарського магазину. За кілька хвилин з’явився на виході з новою лопатою та невеликою дерев’яною коробкою, склав покупки в багажник, а потім зайшов до сусіднього квіткового павільйону. Невдовзі Роман вийшов звідти, тримаючи білі гіацинти — улюблені квіти Каті…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
