Спиною Богдана пройшов холод. Збіг, переконував він себе. Лопати купують для саду, коробки — для подарунків або паперів, білі гіацинти подобаються багатьом. Але після розмови біля воріт ці три речі складалися в картину, яку неможливо було спокійно відкинути.
Роман прибрав квіти в машину й рушив. Богдан сів за кермо раніше, ніж встиг остаточно вирішити, що робить. Він тримався далеко позаду, іноді гублячи автомобіль на поворотах і знову помічаючи його попереду. Вони перетнули місто й виїхали на дорогу вздовж річки. Будинки ставали рідшими, ліс підступав ближче, а схили — крутішими.
Місцевість була відома урвищами й невеликими заміськими будиночками серед сосен. Дорога петляла вгору. Нарешті машина Романа звернула на приватний під’їзд до будинку, що стояв неподалік від скелястого краю.
Богдан проїхав далі, щоб не виказати себе, і зупинився за щільною стіною дерев. Звідси було видно частину даху й двір. Роман відімкнув будиночок, заніс покупки всередину, а за кілька хвилин знову з’явився з коробкою, букетом і пластиковою каністрою. У садовий візок він поклав лопату, коробку, квіти й каністру з водою, після чого рушив вузькою стежкою до урвища.
Богдан вибрався з машини. Здоровий глузд вимагав подзвонити в поліцію, повідомити Марині або хоча б надіслати їй своє місцезнаходження. Але двадцять два роки без відповіді виявилися сильнішими за обережність. Він спустився крізь кущі до будиночка, дочекався, поки кроки Романа стихнуть, і пішов слідом.
Кожен крок здавався перетином межі, за якою вже не можна буде вдавати, ніби він лише піддався цікавості. Богдан чув, як гілки чіпляються за куртку, як під підошвами хрумтить хвоя, і боявся, що ці звуки розносяться всім схилом. І все ж зупинитися було страшніше: тоді Роман міг зникнути разом із відповіддю.
Стежка звивалася між низькими соснами й квітучими кущами. Крізь гілля блищала річка. Сонце хилилося до вечора, витягуючи тіні по кам’янистій землі, а вітер приносив знизу рівний гул води.
Попереду відкрився майданчик над урвищем. Богдан сховався за великою скелею. Роман поставив візок біля краю й кілька разів оглянув стежку, зарості та схил, ніби хотів переконатися, що навколо нікого. Потім вибрав місце осторонь від доріжки й почав копати.
Кам’янистий ґрунт не піддавався. Роман знімав верхній шар короткими важкими рухами, розбивав грудки й витягав коріння. За щільною землею було видно, що її тут давно не чіпали. Коли яма стала приблизно по коліно, він відклав лопату й опустився поруч.
Коробку Роман відкрив повільно, майже церемонно. Богдан не бачив вмісту, але розгледів аркуші паперу. Роман перебирав їх по одному, довго читав, ледь помітно ворушачи губами. На його обличчі не залишилося самовпевненості, з якою він стояв біля власного будинку. Тепер воно здавалося зосередженим і відчуженим.
Порив вітру налетів раптово. Кілька аркушів вирвалися з рук і розлетілися травою. Роман вилаявся, притиснув кришку коробки коліном і кинувся збирати папери. Один аркуш понесло до урвища; він устиг схопити його біля самого краю.
Повернувши все всередину, Роман закрив коробку й опустив її в яму. Зверху поклав білі гіацинти. Потім засипав заглиблення, утрамбував землю підошвою й потроху поливав водою, доки свіжий ґрунт майже не злився з навколишньою землею.
Закінчивши, він довго стояв над цим місцем, опустивши голову. Вітер доніс його голос досить чітко, щоб Богдан не міг прийняти почуте за шум річки.
— Тепер спогади залишаться з тобою, Катю…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
