Ім’я доньки вдарило Богдана сильніше за зізнання. Він відсахнувся, підошва ковзнула по дрібному камінню. Щоб утриматися, він ухопився за сосновий стовбур, але кілька камінців усе ж посипалися вниз.
Роман різко звів голову.
— Хто там?
Богдан притиснув долоню до рота. Серце калатало так голосно, що, здавалося, виказувало його краще за будь-який шерех.
Роман підняв лопату й рушив до кущів. Ішов повільно, вдивляючись у тіні. Між ними залишалося дедалі менше кроків. Богдан втиснувся спиною в дерево й заборонив собі навіть глибоко вдихнути.
— Виходь! Я тебе чув!
Роман зупинився майже навпроти схованки. Вітер хитнув гілки, щільніше затуливши Богдана. Секунди розтягнулися. Нарешті чоловік відступив, хоча підозра з його обличчя не зникла.
— Мабуть, каміння осипалося, — пробурмотів він.
Повертаючись до візка, Роман ще кілька разів озирнувся. Потім обійшов майданчик, зазирнув за скелі й тільки після цього зібрав речі. Порожню каністру поклав у візок, лопату поніс на плечі. Біля будиночка він притулив інструмент до стіни, сів у машину й поїхав.
Богдан і далі ховався. Він повільно дорахував до ста, потім почав знову. Поступово ліс повернув звичайні звуки: шум річки, шелест кущів, короткий пташиний крик. Ні мотора, ні кроків.
Тоді він вийшов.
Ноги тремтіли. Богдан підійшов до свіжої землі. Яма була замала для могили, але закопана коробка, квіти й вимовлене ім’я робили місце зловісним. Схоже, заховані папери були пов’язані з давнім минулим, а позбутися їх Роман вирішив саме після ранкової розмови.
Слід було викликати поліцію. Богдан дістав телефон, однак палець завмер над екраном. Що він скаже? Що таємно простежив за людиною й побачив, як та сховала коробку? Поки працівники доберуться сюди, Роман може повернутися й перенести її. А всередині, можливо, був перший справжній слід за всі роки.
Він поспішив до будиночка, взяв лопату й повернувся на майданчик. Волога земля знімалася легко. Богдан копав швидко, але біля коробки сповільнився, боячись пошкодити те, що лежало всередині.
Спершу з’явилися білі гіацинти. Земля забруднила стебла, проте солодкуватий запах усе одно піднявся в повітря. Богдан обережно відклав букет і знову встромив лопату в ґрунт.
Метал глухо вдарив по дереву.
Він опустився навколішки й почав розгрібати землю руками. Під пальцями показався кут кришки. Ще трохи — і коробку можна буде вийняти. У ній могли лежати старі листи, фотографії, будь-яка безневинна пам’ять. Але Роман вимовив ім’я Каті, стоячи над цим місцем, і самого цього було досить.
Земля забивалася під нігті, долоні дряпало дрібне каміння. Богдан майже не відчував болю. У голові билася одна думка: якщо він зараз побачить хоч одну Катину річ, колишнє життя закінчиться остаточно. Але залишити коробку закритою означало знову вибрати невідомість, а на неї в нього більше не лишалося сил.
Богдан обхопив коробку за краї й потягнув. За спиною пролунав спокійний голос, від якого кров ніби зупинилася:
— Отже, мені не здалося. Там і справді хтось був.
Богдан повільно обернувся. За кілька кроків стояв Роман. Він повернувся пішки через ліс, і на його обличчі змішалися лють і похмуре задоволення людини, що застала порушника на місці…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
