— Не треба було йти за мною, — сказав Роман, повільно наближаючись. — Я помітив вашу машину нагорі. Поїхав, а потім вирішив перевірити й повернувся через ліс.
Богдан підвівся, не випускаючи лопату. Ще хвилину тому вона була інструментом, тепер перетворилася на єдине, чим можна було затулитися.
— Я чув ім’я доньки. Що в цій коробці? Навіщо ти закопав її разом з улюбленими квітами Каті?
— Ви нічого не розумієте. Це приватна земля. Ідіть. Негайно.
— Я піду після того, як побачу, що ти намагався сховати.
Богдан повернувся до ями. Роман крикнув, щоб він зупинився, і витягнув пістолет.
Лопата застигла в руках Богдана.
— Покладіть її.
Він повільно опустив лезо, продовжуючи тримати держак. Вільну руку Богдан підняв, ніби підкоряючись, а потім обережно потягнувся до кишені й дістав телефон.
— Я викликаю поліцію. Нехай вони вирішують, що лежить у землі.
— Приберіть телефон.
— Можеш стріляти. Я прожив двадцять два роки, не знаючи, де моя дитина. Після цього смертю важко налякати. Але якщо я встигну додзвонитися, сюди приїдуть люди.
Роман рвонувся вперед і вибив телефон. Апарат засковзав по камінню просто до урвища.
Богдан змахнув лопатою, зачепив озброєну руку. Пістолет вилетів із пальців Романа, зблиснув у повітрі й зник за краєм скелі. Богдан кинувся до телефона. Той уже нахилився над порожнечею, але він устиг схопити його кінчиками пальців.
Не підводячись, Богдан набрав екстрений номер. Коли відповів диспетчер, він устиг описати дорогу, назвати найближчі орієнтири й сказати, що біля заміського будинку йому погрожують зброєю. Диспетчер звелів не вимикати зв’язок, і Богдан залишив лінію відкритою. Випроставшись, він випустив лопату, і та залишилася на камінні біля розкопаної ями.
— Усе скінчено, Романе. Поліція вже знає, де ми. Скажи правду. Якщо Катя загинула, цього не змінити, але приховувати те, що сталося, далі безглуздо.
— Ви нічого не розумієте! — вигукнув Роман, і його обличчя налилося кров’ю. — У мене є справа, ім’я, усе моє життя. Я не дозволю зруйнувати його через те, що сталося так давно.
— Ти вбив мою доньку?
Слова прозвучали глухо. Богдан ледве впізнав власний голос.
Роман відступив до ями, потім знову ступив уперед.
— Я сам не розумів, що відчуваю до неї. Вона знала, який я, і все одно поверталася. Їй слід було триматися подалі.
— Якщо Катя була тобі дорога, чому ти мовчав після її зникнення?
— Вона зрадила мене.
— Чим?
— Вам не зрозуміти. Ви навіть не знали її по-справжньому. Не бачили, як вона на мене дивилася. Не чули, скільки разів обіцяла допомогти мені стати іншим.
— Вона була вісімнадцятирічною дівчиною. Не смій робити її винною в тому, що вчинив ти.
Роман стиснув зуби.
— Якби ви її любили, то помітили б.
Суперечка тягнулася, і Богдан перестав розуміти, скільки минуло часу. Нарешті знизу долинуло далеке виття сирени. Роман теж почув його й різко подивився в бік дороги. Потім підхопив лопату, яку залишив Богдан, і кинувся на нього.
Удар зачепив плече й збив Богдана з ніг. Телефон вилетів із руки, відскочив до краю майданчика. Роман навалився зверху й стиснув його горло. Богдан намагався розтиснути пальці, відштовхнути важке тіло, але сили швидко покидали його. Повітря перестало проходити, перед очима з’явилися темні плями.
Сирени ставали гучнішими. Роман на мить послабив хватку й озирнувся. Богдан судомно вдихнув.
Біля будиночка різко загальмували поліцейські машини. Майже одразу стежкою загриміли кроки, а над урвищем рознеслися команди.
— Відпусти його! Лопату на землю! Руки так, щоб ми їх бачили!
Роман застиг. На майданчик вибігли працівники зі зброєю напоготові. Його пальці розтиснулися, Богдан відкотився вбік, кашляючи й хапаючи ротом повітря. Лопата дзенькнула об камінь. За кілька секунд на зап’ястях Романа зімкнулися кайданки, а над річкою ще довго ніби висів його зірваний, лютий крик…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
