Наступного дня Оксана змусила себе піти на роботу. В офісі пахло мокрими куртками, папером і кавою з автомата. Вона відкрила таблицю з актами, але цифри тремтіли й розпливалися. Колега Дарина нахилилася через перегородку:
— Ти зовсім біла. Тиск?
— Сімейне, — відповіла Оксана.
Начальник Ткачук уже цікавився, чому вона пропустила зустріч із клієнтом. Втратити роботу зараз означало втратити можливість не повертатися.
В обід вона знайшла номер Людмили Павлівни в старому загальнобудинковому чаті й подзвонила. Жінка взяла слухавку не одразу.
— Оксаночко, не втягуй мене, — зашепотіла вона. — Я погано бачила, окуляри не вдягла.
— Це був Назар? — спитала Оксана.
У слухавці повисло важке мовчання.
— Обличчя було збоку, у тіні. Кепка. Рука на плечі Галі. Схожий, може. Але я нічого стверджувати не буду, у мене тиск.
Зв’язок обірвався раніше, ніж Оксана встигла попросити ще хоч слово.
Вона стояла біля бетонної урни у дворі офісної будівлі й стискала телефон, доки кісточки не побіліли. Рука на плечі. Кепка. «Заради мене на все». Назар мовчав. Коли вона повернулася до столу, на екрані вже блимало повідомлення з незнайомого номера: «Не копай. Собі гірше зробиш». Без підпису, без пояснень. Шум офісу став глухим, ніби хтось накрив її скляним ковпаком… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
