— Оксано, не влаштовуй сцени при людях, — сказав Назар, навіть не зробивши кроку до неї.
Він поставив портфель біля стіни й подивився на матір. Галина Степанівна ледь помітно хитнула головою, але Оксана вловила цей рух усім тілом.
— При яких людях? — спитала вона. — Твоя мама показувала їм чоловіка й називала його своїм коханцем. Я бачила руку. Твій шрам.
Віра Миколаївна закашлялася, швидко намацала сумку. Людмила Павлівна підхопилася слідом, забувши на спинці стільця футляр для окулярів. Подруги вийшли майже боком, винувато не зустрічаючись з Оксаною поглядом. У передпокої зашурхотіли пальта, дзенькнули замки чобіт, потім двері зачинилися. Тільки тоді свекруха випросталася. Без свідків її обличчя стало жорстким, сухим.
— Ти ганьбиш нас у моїй квартирі, — промовила вона. — Нормальна дружина так не поводиться.
Назар мовчав. Він не спитав, чому в Оксани тремтять руки, не обійняв, не зажадав від матері показати телефон. Він стояв між кухнею й коридором, як людина, що заздалегідь вибрала, біля яких дверей залишиться.
Уночі Оксана лежала на краю дивана в маленькій кімнаті й слухала приглушені голоси за стіною. Слова розпадалися на уривки, але інтонації були ясні: у Галини Степанівни — гострі, квапливі, у Назара — низькі, винуваті. Кілька разів пролунало її ім’я. Потім скрипнули балконні двері, клацнула запальничка, хоча Назар запевняв, що давно кинув курити. Оксана тримала телефон у долоні й набирала повідомлення Лесі: «Ти не спиш?» Стирала. Набирала знову. І знову стирала.
На тумбочці лежали їхні дрібниці: чек із меблевого магазину, гумка для волосся, ключ від поштової скриньки. Ще вчора вони здавалися частиною невлаштованого, але спільного побуту. Тепер кожна річ виглядала доказом: вона так довго намагалася бути зручною, що в неї перестали питати, чи їй боляче.
Вранці Галина Степанівна вже сиділа на кухні з кавою, причесана й нафарбована.
— Тобі треба пожити в подруги, — сказала вона без вступу. — Остигнеш. Чоловіки не терплять перевірок, особливо коли дружина сама нічого не має, а права качає.
Оксана мовчки ввімкнула чайник. Назар з’явився у дверях, неголений, із червоними очима. Вона чекала, що він бодай зупинить матір.
Він лише пробурмотів:
— Може, справді пару днів перепочинеш?
Оксана збирала сумку тремтячими руками. Блискавка заїла, вона смикнула сильніше й зламала ніготь до крові. Назар ступив до неї, але вона відсторонилася.
— Не чіпай.
— Я ж не виганяю тебе, — сказав він тихо.
— А як це називається?
Він не відповів. У ліфті Оксана дивилася на своє відображення в подряпаній металевій панелі й не впізнавала себе. На першому поверсі прийшло повідомлення: «Не роби дурниць. Мама засмучена». Вона не відповіла й вийшла під дрібний дощ.
Леся відчинила двері в розтягнутій футболці, з рушником на голові й дитячою шкарпеткою в руці. Побачивши Оксану із сумкою, вона просто відступила. У квартирі пахло кашею, порошком і вологими рукавичками, у коридорі плутався самокат. Оксана сіла на табурет і раптом заплакала беззвучно, зігнувшись так, ніби її вдарили під ребра. Леся поклала долоню їй на спину й дала виплакатися.
Вона розповіла все уривками: кухня, телефон, шрам, мовчання Назара, сумка. Леся слухала, доливала чай і не перебивала. Потім сказала:
— Вони зараз переконуватимуть тебе, що ти все вигадала. Записуй кожну дату, кожне повідомлення, кожну фразу. Не для помсти. Щоб самій не потонути в їхньому «тобі здалося».
Оксана кивнула. Їй було соромно зізнатися, що найбільше вона боїться не зради, а того, що їй заборонять вірити власним очам.
Леся дістала шкільний зошит сина, вирвала списані сторінки й поклала перед нею. Оксана довго тримала ручку, не в змозі вивести перший рядок. Пальці стрибали, літери виходили кривими. Нарешті вона написала: «Бачила фото. Вони кажуть, що я нервова». Чорнило розпливлося там, куди впала сльоза… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
