Ми виводили його з підвалу вузькими сходами.
Позаду вже вили сирени викликаних карет швидкої допомоги. Лікарі з екстреної бригади, коли спустилися вниз і побачили пацієнтів Левченка, вибігали надвір, стримуючи блювотні позиви. Вони знали Левченка.
Це був їхній завідувач відділення. Головний хірург міста. Людина, в якої багато хто з них учився робити перші розрізи.
І бачити, що ці руки створили з трьома мажорами, для них було понад людське розуміння. А Левченко йшов до поліцейського фургона з високо піднятою головою. Надворі йшов усе той самий сирий листопадовий дощ.
Він підставив обличчя під холодні краплі, заплющив очі й глибоко вдихнув нічне повітря. На його обличчі промайнула ледь помітна втомлена усмішка. Він переміг.
Не систему, ні. Він переміг страх. До центрального відділення поліції ми приїхали близько четвертої ранку.
У будівлі стояв такий ґвалт, ніби почалася війна. Інформація про те, що знайшли в підвалі анатомічки, долетіла до верхів із блискавичною швидкістю. Уже за годину біля входу до відділу стояли три чорні службові седани й імпортний «Мерседес».
У коридорах кричали, грюкали дверима, бігали чергові, не розуміючи, кого впускати першим, а перед ким ставати струнко. У лікарні швидкої допомоги в цей час коїлося справжнє пекло. Скалічених хлопців привезли до реанімації.
Коли хірурги зняли пов’язки й побачили зашитий рот Ткаченка, ампутовані кисті Гнатенка й ампутовані гомілки Савченка, черговий лікар просто сів на підлогу просто в коридорі й закрив обличчя руками. Це була хірургія найвищого пілотажу. Левченко не залишив жодного шансу на те, щоб хоч щось пришити назад.
Тканини були висічені й ушиті так, щоб жодна пластика, жодні закордонні професори не змогли відновити ні пальці, ні ноги. О п’ятій ранку до відділу влетіли батьки. Міський прокурор Ткаченко-старший увірвався до кабінету начальника міського відділу поліції, вибивши двері ногою.
За ним ішли начальник депо Гнатенко й авторинковий ділок Савченко. Вони були не просто злі. Вони були п’яні від люті, страху й шоку.
Їхні синочки, їхня гордість, їхні спадкоємці, їхні господарі життя перетворилися на живі обрубки, які мукали в реанімації під крапельницями. Я сидів у кабінеті слідчого, коли Ткаченко-старший буквально виламав двері до нас. Його обличчя було багряним, краватка збита набік, у руках важкий шкіряний портфель.
Навпроти, за прикрученим до підлоги столиком сидів Андрій Левченко. У наручниках, у заплямованому халаті, з абсолютно сухими очима.
— Ти! Ти що зробив, мразото? — загорлав прокурор так, що на стелі затремтіла люстра.
Він підскочив до ґрат, вчепився в залізо своїми гладкими пальцями з перснями.
— Ти кого скалічив, суко?! Ти моїм сином вирішив погратися? Я тебе згноїю. Я тебе в камері власними руками вб’ю. Ти в мене підлогу в камері язиком вилизуватимеш до кінця своїх днів.
Він бризкав слиною. Його трясло так, що з кишені піджака випала дорога імпортна запальничка. Поруч горлав Гнатенко, обіцяючи привезти на територію відділу п’ятдесят людей зі свого депо й рознести всю будівлю вщент.
А Савченко просто важко дихав і, стискаючи кулаки із золотими перснями, проклинав Левченка до сьомого коліна. Це був бунт. Бунт ситих, всемогутніх людей, у яких уперше в житті забрали те, що вони звикли вважати своєю власністю: їхню абсолютну безкарність.
Вони звикли, що все продається. Закони, опери, судді, чесність, чужий біль. А тут вони натрапили на стіну, яку не можна було пробити грошима.
Левченко повільно підвів голову, подивився на прокурора, що горлав, потім на Гнатенка, потім на Савченка. Його погляд був дивовижно холодним. У ньому не було ні краплі каяття, ні краплі страху перед їхніми посвідченнями й мільйонами.
То був погляд лікаря, який дивиться на скажених лабораторних щурів.
— Замовкніть, — тихо, ледь чутно вимовив Левченко.
У неголосному голосі було стільки стриманої сили, що прокурор несподівано захлинувся повітрям і замовк. У кабінеті запала тиша; чулося тільки важке дихання Савченка.
— Замовкніть і послухайте мене, — повторив Левченко, повільно перекладаючи скуті руки на коліна.
— Ваші сини живі. Я подбав про те, щоб вони не померли від крововтрати й сепсису. Я використав найкращі антибіотики й якісний шовний матеріал.
— Я зробив свою роботу добре.
— Ти… Ти мого хлопчика інвалідом зробив! — прохрипів Гнатенко, і його губи затремтіли. — Йому двадцять два роки! У нього немає кистей!
Левченко трохи нахилив голову набік.
На його губах з’явилася ледь помітна гірка усмішка.
— У вашого хлопчика є головне — життя, — відповів хірург.
— Вони змусили мою доньку пройти через пекло. Вони палили її сигаретами. Вони ламали їй пальці. Вони знімали це на відео й сміялися, знаючи, що ви їх прикриєте. Ви дали їм гроші, дали їм машини, дали їм право топтати людей, а я забрав у них інструменти, якими вони це робили.
— Я тебе розстріляю! — знову верескнув прокурор, але в його голосі вже не було колишньої впевненості.
У голосі прокурора з’явився фальцет, а за люттю вперше проступив страх.
— Розстрілюйте, — спокійно відповів Левченко.
— Хоч зараз! Діставайте пістолет і стріляйте! Мені п’ятдесят два роки! Моя дружина померла. Моя донька вижила й тепер знає, що її батько не продався за ваші п’ять тисяч, які мені приносив цей боягузливий майор. Я зробив усе, що мав зробити.
— А тепер ідіть до своїх синів. Їм треба міняти пов’язки. І навчіть їх жити заново: одного — без кистей, другого — без ніг, третього — із зашитим ротом.
Прокурор відступив від ґратчастої перегородки на крок, потім іще на один. Він дивився на Левченка так, ніби перед ним сидів не затриманий лікар, а каральний ангел, що зійшов із небес, із яким безглуздо домовлятися, безглуздо пропонувати хабарі й безглуздо погрожувати. Уся пиха, увесь лиск, уся гординя місцевих господарів життя злетіли з них за одну секунду, як дешева позолота з фальшивого персня. Вони побачили людину, в якої випалили все, крім любові до доньки й готовності йти до самого кінця. І проти цієї сили їхні гроші, зв’язки й покровителі в столиці виявилися безсилими.
Ткаченко-старший мовчки обернувся, виштовхав із кабінету Гнатенка й Савченка та вийшов, не зачинивши за собою дверей. У коридорі почулися його важкі, шаркаючі кроки. Він ішов повільно, ніби раптом постарів років на двадцять…
