Слідчий, що сидів поруч зі мною, зітхнув, дістав із пачки сигарету, затягнувся й тихо сказав: «Так, Андрію Петровичу, такої справи в історії нашого регіону ще не було. Що ж нам із вами тепер робити?» Левченко подивився у вікно, за яким розгорявся сірий промозкий світанок двадцять третього листопада.
«Пишіть правду, капітане, — відповів він. — Просто пишіть правду, а з рештою нехай ваш закон розбирається, якщо він у вас узагалі лишився». До відкритого судового процесу ця історія так і не дійшла.
Офіційно такої історії в хроніках нашого управління поліції ніколи не існувало. Уже наступного дня після того, як ми вивезли скалічених мажорів із підвалу «Анатомічки», до міста приїхала спеціальна комісія зі столиці. Не з центрального управління поліції й не з прокуратури, а з іншого закритого відомства, чиї співробітники носять білі сорочки й розмовляють виключно півголосом.
Вони приїхали без мигалок, одразу піднялися на третій поверх і забрали із сейфа слідчого всі матеріали: протоколи огляду, речові докази, фототаблиці, медичні висновки й касету з написом «Марина». Вилучили чернетки, рапорти й записи в журналі чергової частини за ту ніч. Так зникли документальні сліди, які могли підтвердити розповідь учасників і вивести справу у відкритий друк. З кожного співробітника взяли підписку про нерозголошення даних слідства.
Підписку з кожного співробітника брали особисто. За розголошення погрожували кримінальною справою, звільненням без пенсії, а в гіршому разі — тюремним строком. Влада діяла так жорстко, бо до смерті боялася розголосу.
У дев’яносто шостому країна переживала тяжку кризу. Зарплати затримували, росли бандитизм, злидні й розруха, а накопичена за роки народна злість дедалі частіше вихлюпувалася на вулиці.
На вулицях і без того кожен другий кляв нуворишів і чиновників. Якби ця історія потрапила в газети й люди дізналися, що прокурорський синок зі своїми дружками дві доби знущався з дівчини, поліція зам’яла справу за конверт із грошима, а звичайний лікар, чесний, інтелігентний хірург, у якого за плечима тисячі врятованих життів, узяв до рук скальпель і сам виніс їм вирок, Левченко тієї ж миті став би національним героєм.
На вулиці вийшли б тисячі людей. Його б на руках із центру попереднього ув’язнення винесли, а кабінети прокуратури й міського відділу поліції просто спалили б до чортової матері. Це був не просто самосуд.
Це був прецедент. Загроза для всієї ситої, безкарної верхівки. Система зрозуміла: якщо народ побачить, що батьківську помсту за розтоптану дитину можна довести до кінця і що безсмертні господарі життя насправді ріжуться й ампутуються так само, як і будь-які інші смертні, завалиться все.
Тому справу треба було поховати. Глухо, назавжди, без шуму й преси. Андрія Петровича Левченка не стали судити публічно.
Жодного відкритого процесу з присяжними й журналістами. Направили на судову психолого-психіатричну експертизу до закритого інституту судової психіатрії. Написали акуратне, гладеньке формулювання.
Реактивний психотичний стан, реакція на тяжку психотравмувальну ситуацію, стан афекту з потьмаренням свідомості, що цілком виключали осудність у момент учинення діяння. Простими словами — оголосили божевільним. Нібито лікар від горя збожеволів і в нападі безумства скалічив трьох молодих людей.
Його помістили до закритої психіатричної лікарні з інтенсивним наглядом неподалік від невеликого міста. Листування й відвідування суворо обмежили; допускали лише найближчих родичів. Пізніше я дізнався, що він пробув там майже вісім років.
Жив в окремій палаті, багато читав, мовчав. Персонал його поважав, і навіть помикати ним боялися. Знали, хто перед ними сидить.
На початку нульових, коли галас остаточно вщух, а батьки мажорів втратили свої посади, Левченка тихо виписали на амбулаторне лікування. Він поїхав кудись у тихе селище у віддаленому регіоні. Жив сам, вів скромне господарство, лікував місцевих селян від застуд і травм, грошей ні з кого не брав.
Помер він тихо, уві сні, у дванадцятому році: серце просто зупинилося. Воно в нього й так було на межі. Система захистила господарів життя та їхніх синів від кримінального строку, але від наслідків власних учинків захистити не змогла…
