Наступного дня у двір в’їхала чорна «Тойота Камрі». Денис курив на балконі й одразу помітив двох чоловіків у темних пальтах. Вони вийшли з машини, підняли голови до вікон, обмінялися короткими словами, а потім один дістав телефон. За хвилину мобільний Дениса завібрував на підвіконні.
— Денис Андрійович Ковальчук? — спитав незнайомий голос, ввічливий до холоду. — Служба безпеки комбінату. Нам потрібно поговорити про автомобіль Nissan X-Trail, зареєстрований на Мар’яну Василівну Ковальчук.
Денис затягнувся так різко, що горло обпекло димом.
— Що ще?
— Спустіться. Розмова коротка.
Він вийшов у двір із важкими ногами. Чоловіки представилися: Нестор Олексійович і Платон Сергійович. Посвідчення показали швидко, без театральності. Усе в них було офіційне, спокійне й від того особливо неприємне.
— Машиною користується Ірина Михайлівна Гончар, ваша колега, — сказав Нестор Олексійович, простягаючи роздруківку. — Знімок зроблено вчора ввечері біля її будинку в старому кварталі. Автомобіль оформлений на вашу дружину. При цьому третя особа розпоряджається ним як особистою власністю.
На фотографії стояв той самий «Ніссан». Денис дивився на аркуш, але в голові не знаходилося жодної правдоподібної фрази, якою можна було б прикритися.
— Завтра вранці Мар’яна Василівна приїде по машину, — продовжив Платон Сергійович. — Документи й ключі мають бути готові. Якщо добровільно їх не передадуть, вона подасть заяву про незаконне утримання майна. До другої розмови краще не доводити.
Вони поїхали так само спокійно, як і з’явилися. Денис залишився біля під’їзду з роздруківкою в руці. Вітер загинав край паперу. Усе, чим він звик керувати — дружиною, грошима, машиною, домашнім страхом, — раптом перестало слухатися.
Поки Денис стояв у дворі, Раїса Аркадіївна Ковальчук сиділа в кабінеті слідчої й намагалася зберегти обличчя. Навпроти неї була Єва Олегівна Діденко, жінка зі стомленим поглядом і сухою манерою говорити. Вона поклала на стіл заяву й папку з матеріалами.
— Василь Лук’янович Ткаченко повідомив про вимагання, погрози й спробу примусити його доньку підписати документи на квартиру, — сказала слідча. — Окрім заяви, є аудіозапис.
Раїса Аркадіївна обурено подалася вперед.
— Що значить погрози? Це сімейна розмова. Невістка все перекрутила.
Єва Олегівна ввімкнула запис. Із маленького динаміка пролунав голос самої Раїси Аркадіївни — різкий, упевнений, до болю впізнаваний:
— Підпишеш дарчу. А не підпишеш — твій батько до ранку не доживе. Серце в нього слабке. З такими людьми всяке буває.
Раїса Аркадіївна зблідла. Вона пам’ятала той вечір: кухню Мар’яни, папери на столі, нерухомого нотаріуса, двох чоловіків біля дверей. Пам’ятала і власне задоволення, коли невістка злякалася. Але вона була певна, що слова зникають, щойно їх вимовляють.
— Я нікого не збиралася вбивати, — сказала вона вже не так голосно. — Просто хотіла, щоб вона перестала впиратися. Квартира все одно має бути в сім’ї.
— Погроза життю й примушування до угоди не стають сімейною справою лише тому, що вам так зручно, — відповіла слідча. — Подальший порядок вам пояснять. Раджу говорити обережно.
Раїса Аркадіївна вперше за довгий час відчула, що її голос, звичний натиск і вміння тиснути на слабких тут не працюють. Перед нею був не наляканий чоловік, якого можна загнати в кут, а механізм, який уже почав рух…
