Мар’яна довго не могла вимовити ані слова. Горло стиснуло так, ніби вона проковтнула гарячий камінь. Усередині руйнувалася стіна, яку вона будувала зі сорому, страху й жалюгідних виправдань: «він просто запальний», «у всіх бувають труднощі», «не можна виносити сімейне назовні». Левко притих у неї на плечі, і вперше за довгий час Мар’яна відчула поруч не суддю, не обвинувача, не того, перед ким треба виправдовуватися, а людину, яка просто стала між нею і бідою.
— Що тепер буде? — спитала вона майже пошепки.
Василь Лук’янович обережно забрав онука до себе. Левко сонно вмостився в нього на руках, ніби завжди знав: тут безпечно.
— Тепер я поверну вам спокій, — відповів батько. — Той самий, який мав захистити раніше.
У квартирі він поклав хлопчика на диван, накрив старим пледом і пройшов на кухню. З шухляди дістав потертий блокнот, де зазвичай записував побутові дрібниці, телефони майстрів і список ліків. На чистій сторінці він почав швидко виводити прізвища й короткі помітки. Іноді зупинявся, згадував номер, креслив біля імені коротку лінію й знову писав. Мар’яна стояла біля столу й не наважувалася ні спитати, ні сісти. Їй здавалося, що варто порушити цю тишу, і батько знову стане колишнім добрим пенсіонером, а захист, який вона раптом відчула, зникне. Домашня тиша — цокання годинника, слабкий шум води в батареях, скрип снігу за вікном — раптом стала схожою на паузу перед бурею.
Вранці Дениса Ковальчука викликали до директора ще біля прохідної. Він тільки встиг прикласти перепустку, як секретарка Соломія Петрівна з’явилася поруч і сухо повідомила, що Борис Ігнатійович чекає на нього негайно. Жодної усмішки, жодної звичної ввічливості — лише короткий погляд, після якого Денисові стало неприємно в животі.
За дванадцять років роботи майстром дільниці його запрошували до директора лише кілька разів: привітати за добрий показник, розібрати аварію на лінії, обговорити графік. Зараз у кабінеті, окрім Бориса Ігнатійовича, сиділи начальниця кадрів Неля Валеріївна й незнайомий чоловік у темно-сірому костюмі. Він не виглядав злим. Він виглядав так, ніби рішення вже ухвалене, а присутнім лишилося тільки оформити папір.
— Денисе Андрійовичу, сідайте, — сказав директор, не підводячись. — Це Гліб Станіславович Марченко, представник головного комбінату.
Денис сів на край стільця. Долоні відразу стали вологими. Про головний комбінат на заводі говорили рідко, але кожен розумів: якщо людина звідти приходить особисто, простими розмовами справа не обмежиться.
— Проведено службову перевірку, — почав Гліб Станіславович рівним голосом. — Підтверджено порушення внутрішнього розпорядку, використання ресурсів підприємства не за призначенням, а також факти поведінки, несумісної з посадою майстра дільниці.
— Це маячня, — вихопилося в Дениса. — Хто підтвердив? Я вимагаю…
— Документи в нас є, — Неля Валеріївна поклала перед ним папку. — Вам пропонується піти за власним бажанням. Це найспокійніший варіант для всіх.
Він відкрив папку. Заява вже була надрукована, а зверху лежала службова записка з такими формулюваннями, від яких у нього пересохло в роті. Денис подивився на директора, чекаючи, що той хоча б хитне головою, дасть знак, що все можна обговорити.
— Борисе Ігнатійовичу, ви мене знаєте. Я тут не перший рік. Ви ж розумієте, що це підстава.
Директор відвів очі до вікна.
— Підписуйте, Денисе Андрійовичу. Не робіть гірше.
Ручка в пальцях здалася чужою. Денис поставив підпис, відчуваючи, як кожна літера відрізає його від звичного життя. Він ще намагався триматися за думку, що все можна буде переграти, що десь знайдеться начальник, який стане на його бік, але ця надія розсипалася просто над підписаним аркушем. Йому хотілося схопитися, закричати, вимагати комісію, але люди за столом дивилися так спокійно, що будь-який протест наперед виглядав безглуздим.
У коридорі заводу стало надто світло й порожньо. Робітники віталися невпевнено, хтось одразу відводив погляд. Денис ішов до виходу й чув за спиною майбутні розмови, хоча ніхто ще нічого не сказав уголос. У голові стукало одне: Мар’яна. Її батько. Старий виявився не тим, за кого себе видавав.
Додому він повернувся ще до обіду. Мар’яна годувала Левка кашею. Побачивши чоловіка на порозі в такий час, вона зблідла, але не схопилася й не почала виправдовуватися, як бувало раніше. Ця нерухомість розлютила його сильніше за будь-які слова.
— Дзвони своєму татусеві! — Денис ударив кулаком по столу, і ложка підстрибнула на блюдці. — Зараз же дзвони. Нехай зупиняє це. Мене вигнали, зрозуміла? Через вас двох вигнали!
Мар’яна повільно витерла руки рушником. Потім поставила тарілку так, щоб Левко не дотягнувся до краю, і лише після цього подивилася на чоловіка.
— Я нікому дзвонити не буду, — сказала вона неголосно. — Ти сам усе до цього довів.
У її голосі не було колишнього переляку. Денис побачив це й ніби зірвався з ланцюга. Він ступив до неї й ударив по обличчю. Удар був різкий, злий, більше від безсилля, ніж від сили, але Мар’яна хитнулася й притисла долоню до щоки.
Вона не заплакала. Не опустила очей. І це налякало його на мить сильніше, ніж ранковий кабінет.
— Я викину тебе звідси, — прошипів він. — І хлопчиська твого теж.
Левко заплакав у стільчику. Денис, не взявши куртки, грюкнув дверима й пішов. Мар’яна залишилася на кухні, слухаючи плач сина й власне уривчасте дихання. Щока палала, але разом із болем піднімалося щось нове — ще лячне, ще незвичне, але вже живе…
