Раїсу Аркадіївну помістили до ізолятора. Камера виявилася тісною, з облущеними стінами, залізними нарами й запахом вогкості, який в’їдався в одяг із перших хвилин. Лампочка під стелею горіла мутно. Від дверей тягнуло холодом. На сусідніх місцях сиділи три жінки: дві молоді, затримані за крадіжку, і одна старша, Стефа, до якої решта явно прислухалася.
— Це ти, значить, квартиру в жінки з дитиною видушувала? — спитала одна з молодих, не приховуючи зневаги. — Ще й старого смертю лякала?
Раїса Аркадіївна спробувала поставити її на місце звичним тоном, але вийшло жалюгідно. Тут ніхто не знав її як владну матір Дениса, ніхто не боявся її язика, ніхто не збирався поступатися їй місцем лише тому, що вона звикла командувати.
Ніч розтяглася до безкінечності. Її штовхали плечем, не давали нормально лягти, сміялися, коли вона просила тиші. Вранці Стефа взяла миску з рештками рідкого супу й повільно вилила їй на голову.
— Це тобі за старих, — сказала вона низьким голосом. — У мене мати серцем мучилася. А ти чужих смертю лякаєш, щоб житло забрати.
Раїса Аркадіївна сиділа на нарах, мокра, злипле волосся липло до обличчя. Вона плакала — не від праведного обурення, не від образи на несправедливість, як плакала раніше, а від тваринного страху й приниження. Уперше її власна жорстокість повернулася до неї не словами, а холодною, липкою реальністю.
Денис тим часом за три дні об’їхав кілька підприємств. Усюди було одне й те саме: ввічливі обличчя, анкета, копії документів, обіцянка передзвонити. Наступного дня лунав акуратний відмовний дзвінок — вакансію закрито, кандидата вже знайдено, рішення змінено. Ніхто не кричав, не виганяв, не пояснював. Саме це й лякало.
На четвертий день він сидів у барі на околиці, водив пальцем по липкому сліду від склянки й розумів, що грошей майже не лишилося. Остання зарплата танула швидше, ніж він розраховував. Ірина мовчала. У телефоні не було ні пропущених дзвінків, ні повідомлень.
За сусіднім столиком опинився Микита, колишній однокласник, тепер майстер на іншому заводі. Він був уже напідпитку, говорив пошепки, але очі в нього лишалися тривожними.
— Ден, ти кого зачепив? — спитав він, підсівши ближче. — По тобі сигнал пішов. У нас кадровикам прямо сказали: якщо Ковальчук прийде влаштовуватися, не оформляти. Ні майстром, ні тимчасово, ні хоч ким.
— Хто сказав?
Микита озирнувся, ніби навіть у галасливому барі боявся зайвих вух.
— Люди Левченка. Розумієш? Тобі поблизу нормальної роботи тепер не дадуть. Значить, ти когось дуже серйозного зачепив.
Денис вийшов на вулицю під низьке сіре небо. Вітер бив в обличчя, телефон у кишені був важкий і марний. Він знову набрав Ірину, дослухав довгі гудки й скинув. Тепер довкола нього лишалася тільки порожнеча — та сама, яку він роками будував для Мар’яни, не думаючи, що одного дня опиниться всередині сам…
