Того ж ранку Мар’яна їхала по машину. Поруч у таксі сиділи Нестор Олексійович і Платон Сергійович. Вони майже не говорили, лише зрідка обмінювалися короткими поглядами, а Мар’яна дивилася на сірі будинки за вікном і намагалася звикнути до внутрішньої тиші. Ще недавно сама думка про зустріч з Іриною змушувала б її тремтіти. Тепер тремтіння не було. Залишилося тільки ясне, холодне бажання забрати своє.
Будинок Ірини стояв у старому кварталі біля колишніх майстерень. У під’їзді пахло мокрими ганчірками, дешевою їжею й холодним бетоном. На третьому поверсі Нестор Олексійович натиснув кнопку дзвінка. За дверима почулися квапливі кроки, потім клацнув замок.
Ірина відчинила в домашньому халаті, волосся було сховане під рушником. Побачивши Мар’яну й двох чоловіків, вона зблідла й спробувала зачинити двері, але Платон Сергійович спокійно притримав їх долонею.
— Ірино Михайлівно Гончар? — Нестор Олексійович показав посвідчення. — Автомобіль Nissan X-Trail зареєстрований на Мар’яну Василівну Ковальчук. Ми супроводжуємо власницю. Якщо ключі й документи не будуть передані добровільно, буде подано заяву про незаконне утримання машини.
— Я не знала, — швидко заговорила Ірина, відступаючи в передпокій. — Денис казав, що машина його. Що він розлучається. Що дружина давно…
— Тепер знаєте, — перебила Мар’яна. Голос пролунав спокійно, і вона сама здивувалася цьому спокою. — Ви їздили на машині жінки, в якої чоловік забирав зарплату й залишав дитині копійки. Поверніть документи й ключі.
Ірина зникла в кімнаті й повернулася зі зв’язкою та папкою. Руки в неї тремтіли так сильно, що ключі дзенькнули об підлогу. Мар’яна нахилилася, підняла їх, перевірила документи й вийшла, не озираючись. Лише в ліфті вона вперше глибоко вдихнула — так, ніби до цього багато днів дихала наполовину.
Того ж дня Раїсу Аркадіївну відпустили до подальшого розгляду, взявши з неї письмове зобов’язання з’являтися за викликом. Із будівлі вона вийшла зігнута, у зім’ятому одязі, із сірим обличчям. Дві ночі забрали в неї колишню самовпевненість: тепер від неї пахло вогкістю, чужим потом і страхом.
Вона дійшла до зупинки й опустилася на лавку. Серце билося нерівно, у грудях тиснуло, перед очима розпливалися темні плями. Раїса Аркадіївна хотіла підвестися, але ноги не послухалися. Вона схопилася за край пальта, хитнулася й упала на асфальт, ударившись скронею об лавку. Біль спалахнув різко й одразу відступив, ніби світ довкола занурили під воду.
Швидка приїхала швидко. Фельдшер Омелян Павлович, стомлений чоловік із різкими складками біля губ, з одного погляду зрозумів: часу мало. Інфаркт був тяжкий, тиск падав, пульс ледь прощупувався. У машині їй поставили крапельницю, під’єднали апарат, і всю дорогу він мовчки стежив за монітором.
У реанімації чергував лікар Луценко, поруч працювали дві медсестри — Валя й Тоня. Вони діяли швидко й без зайвих слів: знімали показники, вводили ліки, міняли системи. Раїса Аркадіївна чула їхні голоси глухо, ніби між нею та рештою світу натягнули товстий шар вати.
Коли небезпека минула, Валя вийшла до службового входу й зустріла знайому Жанну з сусіднього відділення. Та спитала, чи правда в них лежить жінка, яка намагалася забрати квартиру в доньки пенсіонера й лякала його смертю. Розмова тривала менше хвилини, але цього вистачило.
Повернувшись, Валя тихо переказала почуте Тоні. Вони перезирнулися. Догляд за пацієнткою не припинився, але став холодним. Коли Раїса Аркадіївна попросила води, їй кивнули й ніби забули майже на годину. Крапельницю міняли різко, голка ввійшла не одразу, і ніхто не став вибачатися.
Надвечір лікар Луценко подивився кардіограму й аналізи.
— Серце тепер доведеться берегти постійно, — сказав він сухо. — Інвалідність майже неминуча. Вважайте удачею, що лишилися живі.
Раїса Аркадіївна лежала під тьмяним світлом і дивилася на темну пляму на стелі. Вона думала про камеру, про непідписану дарчу, про сина, який не дзвонив, і про те, що страх, яким вона так легко користувалася проти інших, тепер оселився в ній самій…
