За кілька днів Денис прийшов до під’їзду Василя Лук’яновича. Дощ лив із ранку без упину, куртка промокла наскрізь, черевики хлюпали при кожному кроці. Він курив одну сигарету за одною, підходив до дверей під’їзду й знову відходив, бо в грудях усе стискалося від принизливого страху.
Нарешті він піднявся на п’ятий поверх. Із квартири долинав тихий звук телевізора. Денис провів долонею по мокрому волоссю, витер обличчя рукавом і натиснув дзвінок.
Двері відчинив Василь Лук’янович. На ньому були домашні штани й стара сорочка, у руці — складена газета. Побачивши зятя, він не здивувався. Лише очі стали такими холодними, що Денисові захотілося зробити крок назад.
Він опустився на коліна просто на сходовому майданчику. Тиждень тому він вважав би таке неможливим. Тепер гордість здавалася непотрібною розкішшю: вона не повертала роботу, не лікувала матір, не змушувала людей відповідати на дзвінки.
— Василю Лук’яновичу, я все зрозумів, — заговорив він збивчиво. — Я винен. Зупиніть це, прошу. Я пропаду. Мати в лікарні після інфаркту. Мене ніде не беруть. Я не витримаю.
Батько Мар’яни мовчав. Ці пів хвилини стали для Дениса довшими за весь останній місяць. За вікном сходової клітки стукав дощ, десь унизу грюкнули двері, а він чув лише власне серце.
— Ти бив мою доньку, — сказав нарешті Василь Лук’янович. — Три роки забирав її гроші. Твоя мати прийшла до неї з паперами й погрожувала моєю смертю. І ти вирішив, що досить стати на коліна?
— Я не хотів, щоб так…
— Іди, — перебив його Василь Лук’янович. — Поки я не зробив так, що ти взагалі перестанеш спокійно виходити з дому. Можливості в мене для цього є.
Денис підвівся, тримаючись рукою за стіну, і пішов униз. На вулиці дощ хльоскав сильніше, вода стікала по обличчю, але він уже не розумів, де дощ, а де власні сльози. За дверима на п’ятому поверсі залишилося життя, до якого йому більше не було входу.
За три дні Мар’яна прийшла до юридичної консультації. Кабінет був маленький, із вузьким вікном, запахом кави й стосами папок біля стіни. Адвокатка Олена Вікторівна Бондаренко, жінка років сорока п’яти з уважним сірим поглядом, вислухала її без перебивань і лише іноді робила помітки.
— Ваш батько вже говорив зі мною, — сказала вона, коли Мар’яна закінчила. — Подаватимемо на розлучення й аліменти одночасно. Окремо заявимо компенсацію моральної шкоди: привласнення вашої зарплати, тиск, рукоприкладство, погрози з боку родичів чоловіка.
Мар’яна сиділа навпроти й уперше чула, як її страхи перетворюються не на «сімейні проблеми», а на нормальні юридичні формулювання. Те, що в домі Дениса називали «терпи», «сама довела» і «не ганьби сім’ю», тут мало зовсім інші назви. Її більше не просили бути зручною, тихою, вдячною за крихти. Її слухали, записували, уточнювали деталі, і з кожним словом адвокатки вона ніби розправляла плечі.
— Суму компенсації заявимо велику, — Олена Вікторівна записала цифру й підкреслила її. — Аліменти — встановлена частка доходу на дитину. Запросимо банківські відомості: якщо гроші регулярно йшли одразу після надходження вашої зарплати, це допоможе. Показання сусідів теж знадобляться.
За тиждень документи пішли до суду. Повістку Денис отримав за адресою квартири, куди вже майже не повертався. Він прочитав її в орендованій кімнаті на околиці, сидячи на продавленому дивані, і зрозумів: це не черговий удар, який можна перечекати. Це кінець тієї влади, яку він вважав своєю…
