Нормальної роботи Денис так і не знайшов. Після низки відмов його взяли на овочеву базу в промисловій зоні, де повітря було просякнуте запахом гнилої капусти, мокрого картону й вихлопів вантажівок. Знайомий пояснив просто: трудову там вивчати не стануть, якщо людина готова тягати мішки й не запізнюватися на зміну.
Ніч починалася для нього пізно ввечері й закінчувалася сірим світанком. Платили мало. Після плати за кімнату, їжу й дорогу залишалося стільки, що Денис щоразу перераховував дріб’язок у кишені й злився вже не на інших, а на власне безсилля. Попереду маячив суд, і він розумів: якщо призначать виплати на дитину й компенсацію, вибратися буде майже неможливо.
Він купував найдешевші макарони, хліб зі знижкою, консерви без яскравих етикеток. Часто йшов на базу пішки, щоб не витрачати гроші на проїзд. Дорогою повз нього проходили люди з пакетами, хтось сміявся в телефон, хтось поспішав додому, і Денис раптом ловив себе на заздрості: у них був дім, куди вони поверталися, а в нього лишався тільки шлях на нічну зміну.
На базі він тягав мішки з картоплею й цибулею, піднімав ящики з капустою, вантажив товар у фури. До ранку спина палала так, що він не міг одразу розігнутися. Бригадир, якого всі називали Савкою, кричав однаково на всіх — молодих, старих, тверезих, хворих, нових і тих, хто працював там роками. Денис мовчав. Його колишня гучна злість тут нічого не важила.
Раїсу Аркадіївну виписали за два тижні. Лікар Луценко видав виписку, довгий список ліків і сказав, що їй доведеться оформлювати інвалідність. До лікарняного ґанку вона дійшла повільно, зупиняючись майже через кожні кілька кроків. Руки тремтіли, обличчя стало сірим і змарнілим.
Денис зустрів її біля виходу. Вона ніби постаріла одразу на багато років: зсутулилася, говорила мало, рухалася обережно. Ще недавно вона входила до квартири Мар’яни так, ніби вже володіла нею, а тепер сама боялася кожного зайвого руху.
До гуртожитку вони доїхали мовчки. Увечері сиділи в маленькій кімнаті з облущеними шпалерами; спільний туалет був у кінці коридору, за стіною хтось сварився, і обоє розуміли, що розмови не уникнути.
— Я не зможу тебе утримувати, мамо, — сказав Денис, не дивлячись на неї. — У мене майже нічого не лишається. Кімната, їжа, дорога. А після суду ще будуть гроші на Левка й компенсація. Я сам ледве тримаюся.
Раїса Аркадіївна вдивлялася в сина й не знаходила в ньому колишнього Дениса — упевненого, різкого, звиклого брати. Перед нею сидів утомлений чоловік із згаслими очима й подряпаними руками вантажника.
— Подзвони тітці Варварі, — додав він після довгої паузи. — Може, пустить до себе. У мене справді немає іншого виходу.
Варвара жила далеко, в селі, у старому будинку з пічним опаленням і криницею на подвір’ї. Сестри не розмовляли кілька років після сварки через спадщину. Раїса Аркадіївна довго тримала телефон у руках, перш ніж набрати номер.
— Приїжджай, раз уже так вийшло, — сказала Варвара без радості. — Тільки не думай, що я стану біля тебе ходити. У мене своїх турбот вистачає.
Раїса Аркадіївна зібрала речі в стару сумку. Денис відвіз її на автовокзал, витративши майже все, що лишалося. Прощалися вони коротко, без обіймів і зайвих слів. Коли автобус рушив, вона дивилася крізь скло на сина, що стояв під сірим небом, і вперше ясно відчула, що між ними теж щось обірвалося.
Ірина дізналася про падіння Дениса від колег. Спочатку не повірила, потім уточнила в спільного знайомого. Той підтвердив: звільнили, влаштувався вантажником, дружина подала до суду, мати хвора. Ірина подивилася на його непрочитані повідомлення й набрала коротко: «Не дзвони. Мені не потрібні невдахи». Після цього заблокувала його номер.
За кілька днів поруч із нею вже з’явився Руслан, майстер сусідньої дільниці, розлучений чоловік на «Тойоті Камрі». Вони зустрілися ввечері в кафе, а потім Ірина виклала фотографію з його машини з підписом про нове життя. Денис побачив знімок через чужий телефон у курилці овочевої бази. Він довго дивився на її усмішку й зрозумів, що навіть злості в ньому більше не лишилося…
