Він майже злетів сходами, намагаючись не пом’яти лілії. Дорогою йому спала на думку смішна, але радісна думка: білі квіти дивовижно поєднувалися з білим аксельбантом. Олеся обов’язково помітить. Вона завжди звертала увагу на такі дрібниці — на світло, на відтінок, на те, як випадкова деталь раптом робить усе навколо особливим.
Перед потрібними дверима Остап затримався на секунду. Вдихнув глибше, ніби збирався не натиснути на дзвінок, а зробити крок у нове життя. Потім палець торкнувся кнопки.
Двері відчинилися майже одразу. Олеся завмерла на порозі. Кілька митей вона дивилася на нього мовчки, ніби боялася, що якщо заговорить, він зникне. Потім її обличчя здригнулося, очі наповнилися сльозами, і вона кинулася йому на шию.
— Ну ти й диво, — прошепотіла вона, притискаючись до нього. — Я ж рахувала кожен день. Мені вже здавалося, що це очікування ніколи не закінчиться.
— Я теж рахував, — відповів Остап і спробував усміхнутися, хоча голос у нього зірвався.
Олеся раптом відсторонилася, насупила брови й несильно вдарила його кулаком у плече.
— А попередити не можна було? Я хотіла все приготувати. Стіл накрити, батьків покликати, хоч щось нормальне придумати. А ти з’явився раніше, як завжди.
— Мені нічого не потрібно, правда, — поспішно сказав він. — Зараз заскочу додому, переодягнуся, а потім повернуся по тебе. Посидимо десь удвох. Сьогодні я не хочу нікого поруч, крім тебе.
— І чим мені тебе зустрічати? Пельменями з морозилки? — вона спробувала сердитися, але усмішка все одно прорвалася.
— Завтра зберемо всіх. І твоїх, і моїх. А цей вечір нехай буде тільки наш.
Олеся подивилася на нього довго, ніби перевіряла, чи не сон це все, і нарешті кивнула.
Вдома Остап зняв парадну форму з таким полегшенням, ніби разом із нею скинув частину дороги й утоми. Джинси й легка толстовка одразу повернули відчуття свободи. Він поспішав, плутався в шнурках, усміхався сам собі й ніяк не міг змусити руки рухатися спокійно.
— Куртку візьми, — сказала мати з кухні. — Увечері прохолодно, травень ще не літо.
— Мамо, ну який там холод? — озвався Остап, нахиляючись до черевика. — Нормально все.
— Друзів хоч побачити встигнеш?
— Завтра. Вони зачекають. Сьогодні я до Олесі.
Мати подивилася на нього з м’якою насмішкою.
— Напевно, твоя Леся від щастя по кімнаті літає.
— Майже, — відповів він, швидко поцілував її в щоку й уже біля дверей кинув: — Я повернуся нескоро.
Якби Остап знав, як страшно й буквально обернуться ці слова, він би зупинився. Забрав би руку з дверної ручки, повернувся б до матері, обійняв би її міцніше й сказав усе, що потім довгі роки згадуватиме з болем. Але того вечора він думав тільки про Олесю, про прогулянку, про розмову, яка мала змінити їхнє життя.
Він повів її до невеликого кафе з приглушеним світлом і тісними столиками. Їм подобалося сидіти поруч, говорити впівголоса, сміятися з дрібниць. Після вина захотілося пройтися, і вони вийшли до набережної. Вечір повільно темнів, вода відбивала вогні, а Остап ніяк не міг змусити себе відпустити її руку.
Коли Олеся вже почала поглядати в бік дому, він зупинився біля яскравої вивіски через дорогу.
— Ходімо ще туди, — сказав він. — Я надто довго тебе чекав, щоб зараз розходитися.
Олеся подивилася на клуб і ледь помітно напружилася.
— Може, знайдемо місце тихіше?
— Потім буде тиша, — усміхнувся Остап. — А зараз хочу запросити тебе до найгаласливішого клубу на цій набережній.
Вона мовчала. Він одразу це помітив.
— Ти ж раніше любила танцювати.
— Любила, — тихо сказала Олеся. — Просто сьогодні мені чомусь не хочеться туди.
— Я буду поруч, — сказав він м’якше.
Вона зітхнула, стиснула його пальці й усе-таки погодилася, хоча тривога в її голосі не зникла…
