Через два дні Остап отримав листа. Як Олеся дізналася про його прихід, він не зрозумів. Конверт передав їхній старий знайомий Роман. Він з’явився вранці, простягнув запечатаний лист, нічого не запитав і так само тихо пішов.
Остап розкрив листа одразу. Сів на край дивана, розгладив папір тремтячими пальцями й почав читати. Перші рядки ще залишали надію, що він чогось не зрозумів. Далі надія зникла.
Олеся писала, що чоловік із клубу знайшов її вже наступного дня після арешту. Він зателефонував і сказав, що знає спосіб допомогти Остапові. Призначив зустріч, говорив упевнено, майже турботливо. У той момент Олеся була готова вхопитися за будь-яку можливість, бо не могла повірити: людину, яку вона кохала, отак просто забирають у чужу біду.
На зустрічі вона дізналася його ім’я — Мирон. Він запевняв, що має зв’язки в поліції, у слідчих, у потрібних кабінетах. Говорив так, ніби все можна вирішити, якщо діяти швидко й без зайвого шуму. Але за допомогу зажадав, щоб Олеся почала з’являтися з ним, супроводжувала його, погоджувалася на те, що їй було огидно.
Олеся зізналася в листі, що тоді майже не тямила. Їй здавалося: власне приниження нічого не варте, якщо на іншій шальці — свобода Остапа. Вона погодилася, і саме з цього почалася пастка.
Зв’язки у Мирона справді були. Його батько обіймав високу посаду в одній впливовій структурі, і вже одне це змушувало багатьох говорити тихіше. Але допомагати Остапові Мирон не збирався. Усі обіцянки були приманкою. Йому потрібна була Олеся — налякана, залежна, готова терпіти заради надії.
Коли вона зрозуміла, що її обдурили, було вже пізно. Мирон пригрозив зробити так, щоб Остап ніколи не вийшов на волю, якщо вона піде або спробує зчинити галас. Потім погрози торкнулися її рідних. Він виявився підозрілим, жорстоким і наполегливим чоловіком, який умів тримати поруч не любов’ю, а страхом.
Поступово Мирон домігся свого. Олеся стала його дружиною. У них народився син. Усі навколо ніби звикли до цього нового життя й перестали згадувати Остапа. Але сама Олеся не забула. Тому, щойно дізналася, що він повернувся, вирішила ризикнути.
В останніх рядках не було красивих фраз. Там була втома людини, яка багато років живе поруч із тираном і боїться не тільки за себе. Мирон утримував її вже не самими погрозами на адресу рідних, а й дитиною. Олеся просила допомогти, і кожне слово ніби врізалося Остапові під шкіру.
Він розумів, що має діяти, але не знав, із чого почати. Місто, яке раніше здавалося рідним, тепер було чужим і обережним. Остап зустрічався з колишніми друзями, розповідав не все, але достатньо, щоб попросити поради. У відповідь отримував співчуття, розгублені погляди й обіцянки подумати.
Він уже майже зневірився, коли зателефонував Сава, колишній однокласник, від якого Остап найменше очікував реальної допомоги. Сава працював системним адміністратором у парк-готелі й запросив його поговорити на своїй території. Остап приїхав без особливої надії. Вони сіли в барі, замовили каву, і він розповів усе: клуб, арешт, підставних свідків, двері квартири, лист Олесі.
Сава слухав мовчки, лише іноді хмурився й ставив короткі уточнювальні запитання.
— Як звати цю людину? — нарешті запитав він.
— Мирон.
Сава повільно поставив чашку на стіл.
— Ходімо. Здається, я дещо тобі покажу…
