Робочий кабінет Сави виявився маленьким приміщенням, схожим на комірчину: коробки біля стіни, дроти, старий стілець, комп’ютер у кутку. Сава поворухнув мишкою, екран спалахнув, і він почав швидко відкривати папки з архівами. На моніторі миготіли дати, назви камер, вікна відеоплеєра.
— У нас тут відеоспостереження по всьому комплексу, — сказав він упівголоса. — Банкетні зали, коридори, службові входи. Зазвичай мені до цих записів діла немає, але твоя історія надто схожа на дещо знайоме.
Він увімкнув запис із банкетної зали, перемотав кілька фрагментів, зупинив кадр і збільшив зображення. Обличчя було не ідеально чітким, але достатньо впізнаваним.
— Він?
Остап нахилився ближче. У грудях неприємно стиснулося.
— Він. Без сумнівів.
Сава тихо видихнув.
— Тоді все сходиться. Це син того самого високопоставленого чоловіка з впливової структури. Вони в нас іноді збираються на вихідних. П’ють, галасують, поводяться так, ніби весь комплекс їм належить.
— Просто галасують? — запитав Остап, уже розуміючи, що відповідь буде іншою.
— Якби ж то. — Сава криво всміхнувся. — На камерах є, як вони отримують великі суми, вихваляються сумнівними справами, обговорюють таке, що нормальна людина й за зачиненими дверима побоялася б вимовити.
Остап мовчав. Від почутого йому стало холодно. Стільки років він намагався зрозуміти, де шукати тріщину в стіні, а вона, можливо, весь цей час лежала в чужому архіві серед непотрібних файлів.
— Саво, — сказав він нарешті, — ти можеш дати мені ці записи?
Той різко обернувся.
— Ти розумієш, про що просиш? Це службові архіви. Я не маю права роздавати їх будь-кому.
— Я не будь-хто. Я прошу не заради помсти. Олеся досі в нього. Він тримає її страхом і дитиною. Без доказів ніхто нас навіть слухати не стане.
Сава довго дивився на екран. На його обличчі було видно все: страх втратити роботу, небажання лізти в чужу небезпечну історію, злість на те, що мовчати після почутого вже неможливо.
— Моє ім’я ніде не повинно пролунати, — сказав він нарешті. — За жодних обставин.
— Не пролунає.
— Записи зараз де тільки не спливають, — пробурмотів Сава, ніби виправдовуючись перед самим собою. — Мало що, хто, коли й звідки їх отримав.
Він вставив накопичувач і почав копіювати архіви. Остап стояв поруч, не заважаючи, лише стискав пальці так міцно, що побіліли кісточки.
— Заберу все, що збереглося, — сказав Сава. — Сподіваюся, найпотрібніші шматки ще не видалилися.
Коли копіювання закінчилося, Остап поклав руку йому на плече. Слова подяки здавалися надто маленькими. Сава лише махнув рукою, але очі відвів.
Пізно вночі він зателефонував сам. Голос був схвильований, майже тріумфальний.
— У мене вийшло. Доказів достатньо. І, здається, я зрозумів, як змусити цю історію вийти назовні…
