За десять років Остап майже ні з ким не зберіг зв’язку. Писала тільки мати. Друзі мовчали. Олеся теж не надіслала жодної звістки. Він не вимагав, не звинувачував, не нав’язувався. Надто багато часу минуло, надто багато всього могло змінитися. Він вирішив: повернеться, подивиться сам, а потім зрозуміє, з чим ще можна жити.
Вдома його найбільше вразила не тиша, не старі шпалери, не запах зачиненої квартири. Він злякався, коли побачив матір. Вона постаріла так різко, ніби ці десять років лягли на неї важче, ніж на нього. В обличчі, у руках, у голосі було стільки пережитого, що Остапові стало соромно за своє перше запитання.
Але він усе одно запитав про Олесю. Мати відвела очі й зробила вигляд, що не почула. Остап зрозумів: вона знає відповідь, але не хоче вимовляти її вголос. Тиснути на неї він не став. У ньому й без того було досить тривоги.
З друзями зустріч вийшла дивною. Вони раділи йому, тиснули руки, плескали по плечу, згадували минуле. Ніхто не сказав жорстокого слова. Але Остап відчував між ними прозору стіну. У кожного тепер була робота, родина, діти, звичне життя. А він повернувся звідти, про що прийнято говорити пошепки й швидко змінювати тему.
Вони обіцяли допомогти з роботою. Не одразу, звісно, потім, коли з’явиться можливість, коли вирішаться свої справи. Остап дякував, кивав і не ображався вголос. Він надто добре розумів, що для них став людиною з іншого життя.
Від них же він почув про Олесю. Вона вийшла заміж, народила сина й майже перестала спілкуватися зі старим колом. Жила родиною, чоловіком, дитиною. Ці слова ніби пройшлися по Остапові тупим лезом. Боліло не тільки від самого факту, а й від розуміння: десять років — такий строк, після якого не можна вимагати вірності навіть від найбільшого кохання.
Він вирішив, що просто побачить її. Не влаштовуватиме сцен, не стане нагадувати про минуле, не вимагатиме пояснень. Подивиться, переконається, що в неї все спокійно, побажає щастя й піде.
Адресу він дізнавався майже тиждень. Коли нарешті опинився перед потрібними дверима, довго не міг натиснути на дзвінок. На майданчику було тихо, за стіною десь глухо працював телевізор, унизу грюкнули двері під’їзду. Остап стояв і бачив перед собою не дорослу заміжню жінку, а ту саму Олесю за шкільною партою, з теплими очима й обережною усмішкою.
Він натиснув на кнопку.
За дверима почулися кроки. Замок клацнув. Двері відчинилися — і минуле, від якого Остап намагався відмахнутися, постало перед ним живою людиною.
На порозі стояв той самий чоловік із клубу. Постарілий, але впізнаваний до останньої риси: нахабний погляд, вдоволена посмішка, спокійна впевненість людини, звиклої перемагати чужими руками. Остап кілька секунд не міг навіть вдихнути.
Він машинально подивився на номер квартири. Сто сорок дев’ять. Помилки не було.
Чоловік у дверях явно насолоджувався його розгубленістю.
— Щось загубив? — запитав він насмішкувато. — Чи вчорашній день шукаєш?
Остапові захотілося вдарити його просто на порозі. Так, щоб зникла ця посмішка, цей голос, цей погляд. Але він стримався.
— Олеся тут живе?
— Для тебе вона Олеся Павлівна, — ліниво відповів чоловік. — І взагалі, що тобі потрібно від моєї дружини?
Слово вдарило Остапа у скроню.
— Дружини?
— Моєї дружини, — повторив той із задоволенням. — А тепер слухай: зникни звідси й більше не показуйся біля цього будинку. Чи мені просто зараз покликати поліцію?
Двері зачинилися перед Остапом. Він ще кілька митей стояв на майданчику, не розуміючи, як ноги втримують його на місці. Потім повільно повернувся й пішов униз, ніби спускався не сходами, а в якусь нову, зовсім незрозумілу прірву…
