У відділку все спочатку виглядало як прикре непорозуміння. Остапа називали свідком, просили зачекати, ставили запитання про час, про вихід із клубу, про те, чи бачив він когось за будівлею. Він відповідав спокійно, бо був упевнений: варто перевірити камери, опитати справжніх охоронців, зіставити деталі — і його відпустять.
Але ближче до ранку тон змінився. Запитання стали жорсткішими, паузи довшими, папери на столі лягли інакше. Остап раптом зрозумів, що його вже не слухають як людину, яка може допомогти слідству. Його приміряли до чужого злочину, підганяли під нього, ніби під заздалегідь обрану форму.
На зап’ястках клацнули наручники. Його помістили до ізолятора. Він сидів на жорсткій лаві, дивився в стіну й повторював собі, що вранці все проясниться. Але вранці з’явилися люди, яких він не пам’ятав ні біля бару, ні на танцполі, ні біля виходу. Усі вони впевнено свідчили проти нього.
Найважчим виявився чоловік, який назвався охоронцем клубу. Він підтвердив, що Остап виходив назовні саме в той час, який значився в протоколі. Говорив рівно, без запинки, надто впевнено для того, хто нібито бачив усе мигцем серед шуму й метушні.
Коли Остапові нарешті дали слово, він подивився спочатку на свідків, потім на цього «охоронця».
— Перевірте, чи були вони взагалі в клубі, — сказав він, намагаючись тримати голос рівним. — На вході всім ставили ультрафіолетову печатку на зап’ястя. У мене вона є.
Він закотив рукав і показав позначку.
— Запитайте в нього, — Остап кивнув на чоловіка. — Якщо він працював на вході, він має знати.
Чоловік промовчав. І саме це мовчання раптом підказало Остапові відповідь.
— Він там не працює, — різко сказав Остап. — Подивіться на нього уважно. У справжніх охоронців були однакові штани, форма, взуття. А цей у звичайній куртці й джинсах. Він підставний.
Але ніхто не кинувся перевіряти зап’ястя. Ніхто не став терміново шукати записи з камер. Ніхто не викликав тих охоронців, які справді стояли біля дверей. Аргументи Остапа повисли в повітрі й ніби нікого не зачепили.
Так непорозуміння стало пасткою. Дні тягнулися один за одним, надія слабшала, а Остап дедалі ясніше розумів: його не збираються відпускати. Його ведуть до строку, і все вже давно вирішено не там, де він може щось довести.
Суд закінчився тяжким вироком — десять років позбавлення волі. Казарми, до яких Остап устиг звикнути, змінилися на нари. Він повернувся зі служби у відпустку й не встиг провести вдома жодної ночі. Ще недавно рік далеко від рідних здавався йому випробуванням, а тепер життя ніби з усмішкою відміряло йому ціле десятиліття за стінами виправної установи.
Прохання не допомагали. Послаблення проходили повз. Роки стали схожими один на одного, як однакові сірі дні, у яких людина вчиться не чекати надто багато, щоб не зійти з розуму від розчарування.
І все ж одного разу йому сказали збиратися. Остап вийшов за ворота з невеликим вузликом речей і зупинився на вулиці. Була весна. У деревах шуміли птахи, повітря пахло молодою зеленню, і все це боляче нагадувало той травень, коли він повертався зі служби до Олесі.
«Тепер усе почнеться інакше», — подумав він і пішов до зупинки…
