Остап не став кричати. Він не став з’ясовувати, що цей тип собі дозволяє, не став шукати охорону чи чекати, поки хтось втрутиться. У ньому раптом стало холодно й ясно. Він схопив незнайомця ззаду за комір сорочки й потягнув до виходу.
З боку це могло здатися майже безглуздим: молодий військовий волік п’яного нахабу через танцпол, а той спотикався, лаявся й намагався вирватися. Люди розступалися, хтось сміявся, хтось перелякано озиртався. Але обличчя Остапа залишалося кам’яним.
На вулиці він відпустив комір і відразу вдарив кривдника ногою. Той упав на ґанок, застогнав, потім почав голосно обурюватися й сипати погрозами, ніби хвилину тому не чіплявся до чужої дівчини. Підбіглі охоронці швидко стали між ними.
Один із них, схоже, чудово зрозумів, із чого почався конфлікт. Він дивився на Остапа не зло, а втомлено, як на людину, яка щойно зробила те, що в глибині душі зробили б багато хто.
— Хлопче, забирай дівчину й ідіть, — сказав він тихо, нахиляючись ближче. — Не подобається мені цей тип. Слизький він. Краще не продовжувати.
— Зрозумів, — коротко відповів Остап.
Він повернувся до клубу по Олесю. Вона вже пробиралася до виходу, але натовп, збурений тим, що сталося, стиснув прохід. Відвідувачі витягували шиї, обговорювали бійку, сперечалися, хто має рацію, хоча все закінчилося одним ударом ногою й кількома гучними вигуками.
— Ідемо, — сказав Остап їй майже на вухо, перекриваючи музику.
Олеся кивнула, але тут же згадала:
— Куртка залишилася в гардеробі.
Гардероб був на іншому боці залу. Вони взялися за руки й почали пробиватися крізь людей. Натовп то відтісняв їх, то розвертав убік, хтось наступав на ноги, хтось роздратовано озирався. Остапові здавалося, що вони йдуть безкінечно довго. Він хотів тільки одного — вивести Олесю назовні й забути цей клуб як неприємну випадковість.
Коли куртка нарешті опинилася в неї в руках, вони знову попрямували до дверей. Але біля виходу піднявся невдоволений гул. Спочатку Остап подумав, що той п’яний знову влаштував сцену. Потім побачив крізь скло поліцейські машини, мікроавтобус і людей у формі.
Вихід перекрили. Відвідувачів, які вже збиралися розійтися, змусили повернутися всередину. У залі стало тісніше й тривожніше. Музика ще грала, але веселощі кудись зникли. Люди переглядалися, лаялися, намагалися зрозуміти, що відбувається.
Майже пів години ніхто нічого не пояснював. Кілька людей у цивільному розмовляли з охороною, щось уточнювали, показували одне одному записи чи папери. Потім один із них обернувся, знайшов Остапа поглядом і вказав на нього.
Остап не відступив. Якщо йшлося про бійку, він був готовий пояснити все спокійно. Але чоловік у цивільному підійшов із виразом обличчя, який не обіцяв звичайної розмови.
— Доброї ночі. Пройдемо з нами.
— З якої причини? — запитав Остап.
— Потрібно отримати ваші свідчення. За клубом сьогодні стався серйозний злочин.
— Я нічого не бачив.
— Це й зазначите.
Сперечатися було марно. Остап обернувся до Олесі, спробував поглядом переконати її, що все швидко закінчиться, і пішов за поліцейським. Біля самого виходу він знову побачив недавнього нахабу. Той стояв осторонь, живий, самовдоволений, з такою усмішкою, ніби вже знав продовження цієї ночі. Остап ще не розумів, що саме означає ця посмішка, але неприємне передчуття стиснуло груди…
