Того ж дня після обіду батько обережно зайшов до моєї кімнати. Він опустився поруч зі мною на край ліжка з таким скорботним виглядом, ніби ледве стримував сльози, а потім поклав на тумбочку ще один роздрукований документ.
— Синку, телефонували лікарі… Кажуть, далі тобі стане тільки гірше, а болі посиляться… — У його голосі звучало стільки ніжності й участі, що випадковий слухач напевно розчулився б. — Це офіційна форма відмови від реанімаційних заходів. Якщо змучене серце раптом зупиниться, тебе вже не мучитимуть розрядами дефібрилятора чи трубками штучної вентиляції. Ти просто тихо й без болю заснеш.
Батько вмовляв мене добровільно підписати документ, який дозволяв медикам не рятувати моє життя. Він явно розраховував, що в разі раптової зупинки серця цей аркуш завадить бригаді, що приїде, негайно почати реанімацію й змусить лікарів втратити дорогоцінний час.
Зображаючи крайню слабкість, я повільно вивів на папері нерозбірливий розчерк, лише віддалено схожий на мій справжній підпис. Батько сприйняв його за справжній, полегшено видихнув, лагідно поплескав мене по плечу й дбайливо прибрав папір до ділової папки.
Увечері я проходив коридором і почув, як батько розмовляє по телефону запобігливим, дуже тихим голосом. Він призначав вирішальну зустріч: «Так, домовленість лишається в силі. Завтра. Під’їжджайте рівно о чотирнадцятій тридцять. Усе владнаємо, головою відповідаю».
Шлунок у мене знову болісно стиснувся. Батько викликав небезпечних кредиторів на той самий час, коли в домі мали одночасно працювати фахівчиня з паліативної допомоги та інспекторка із соціальних виплат. Люди з кримінального середовища збиралися переступити наш поріг саме тоді, коли поліція мала розпочати велику, ретельно підготовлену операцію…
