У неділю я розплющив очі ще до світанку. Уже о дев’ятій ранку я був у солідному кабінеті приватного нотаріуса в центрі міста. Там я відкликав усі видані батькам довіреності й оформив письмове скасування попередніх медичних і фінансових згод. Літня, вкрай прискіплива нотаріуска в строгих окулярах ретельно оцінила мій психічний стан, засвідчила кожен підпис і передала мені посвідчені документи. Від цієї миті родичі втратили будь-які юридичні права як на мене, так і на моє майно.
Повернувшись приблизно опівдні, я побачив, що всі гарячково готуються. Мати до блиску натирала меблі у вітальні, батько вбрався в чисту випрасувану сорочку, Марина перед дзеркалом навмисне терла повіки, домагаючись почервоніння й заплаканого вигляду. Навіть Владислав уперше за весь час нашого знайомства вдягнув одяг, який віддалено нагадував класичний костюм. Усі вони готувалися розіграти перед соціальною працівницею головну виставу свого життя.
Я лишився сам у вітальні, і мій погляд випадково затримався на нижній полиці, де припадали пилом старі сімейні альбоми. Я навмання розгорнув один. Ось мені сім років, і ми весело святкуємо мій день народження з тортом. Ось ми відпочиваємо на морі: ще молодий батько вчить мене плавати, а маленька Марина з дзвінким сміхом засипає мої ноги нагрітим піском. Усмішки на пожовклих світлинах здавалися по-справжньому щирими, цілком непідробними.
Я довго вдивлявся в рідні обличчя, поступово розуміючи, що сумую за сім’єю, якої, можливо, насправді ніколи не існувало. Добрі й близькі мені люди, що лишилися на фотографіях, померли задовго до мого повернення з війни. Їх без остачі пожерла жадібність. Із тягарем у грудях я мовчки закрив альбом, остаточно й назавжди прийнявши цю втрату.
О пів на першу хтось ледь чутно постукав у задні двері дому. Я відчинив їх і швидко впустив усередину майора Коваленка. Звичайна цивільна куртка робила його схожим на нічим не примітного випадкового гостя. Не видавши ані звуку, ми пройшли до моєї кімнати. Слідчий вийняв із кишені маленький пристрій і точним, професійним рухом закріпив мікрофон під моєю сорочкою, надійно сховавши від чужих очей усі дроти.
— Якщо все вийде з-під контролю, скажи слово «лікарня». Це сигнал тривоги, після якого ми увірвемося негайно, — тихо, але гранично серйозно пояснив він. — Мої люди вже чекають у непримітному фургоні на сусідній вулиці. Усе буде добре, Богдане. Ми їх візьмемо.
Він по-дружньому міцно стиснув моє плече, а потім так само непомітно вийшов через заднє подвір’я й зник серед дерев.
Рівно о чотирнадцятій годині по дому рознісся мелодійний дверний дзвінок. За порогом чекала Оксана, соціальна працівниця з клініки паліативної допомоги. Це була приємна жінка років п’ятдесяти, і її обличчя освітлювала напрочуд тепла, відкрита й співчутлива усмішка.
Ніби хтось клацнув перемикачем, мої рідні миттєво перетворилися на зразкову люблячу сім’ю. Мати відразу запропонувала гості трав’яний чай, а батько з гідним і скорботним виглядом запросив її до вітальні. Оксана вмостилася на самому краєчку дивана, розкрила робочий блокнот і м’яко почала розпитувати мене про самопочуття й допомогу, якої я потребую щодня.
Вони брехали з таким натхненням і майже віртуозною майстерністю, що від розіграного спектаклю мені ставало фізично зле. Мати зі сльозами запевняла, ніби ночами зовсім не змикає очей, постійно міряючи мені тиск. Марина тремтячим, надламаним голосом говорила, що хоче наповнити мої останні дні на землі безмежною любов’ю. Батько бив себе в груди й клявся віддати всі гроші до останньої копійки, аби тільки полегшити мої страждання. Розчулена Оксана кивала, безупинно робила нотатки й явно захоплювалася їхньою сімейною згуртованістю та показним самопожертвуванням.
Але о чотирнадцятій п’ятнадцять дверний дзвінок пролунав знову…
