Няня пробула із Соломією всю ніч. Повернувшись додому під ранок, Роман перепросив в Оксани Петрівни, заплатив їй зверху й відпустив відпочивати. Соломія і Даня заснули в дитячій. Хлопчик уже знав маленький диванчик поруч із ліжком Соломії й улаштувався там так, ніби повертався в знайоме місце.
Роман лягти не зміг. Сидів на кухні, то пив воду, то просто тримав склянку в руках. У голові знову й знову лунав шелест землі по кришці труни. Якби Даня не втік. Якби він пішов із кладовища на п’ять хвилин раніше. Якби доглядач не повірив хлопчикові. Кисень би закінчився, і десь під мокрою землею він зараз помирав би сам.
Заснув він лише під ранок, у важкому, уривчастому сні. Прокинувся з криком. Йому снилася кришка над обличчям і земля, що била по дереву. За вікном знову лив дощ, косий і злий. У сусідній кімнаті Соломія з Данею тихо дивилися телевізор, намагаючись не шуміти. Їхні приглушені голоси повернули Романа до реальності, але не принесли спокою.
Щоб забрати Даню назавжди, треба було розібратися з його матір’ю. Поки Марта Кравчук значилася зниклою безвісти, ніхто не дасть оформити всиновлення. Але справа була вже не тільки в паперах. Даня говорив про маму часто — м’яко, з надією, без образи. Роман розумів: перш ніж вирішувати долю хлопчика, треба хоча б спробувати дізнатися правду…
